Фіолетова загибель - Володимир Миколайович Владко
Він позирнув на сіре небо, по якому нескінченною валкою повзли важкі хмари. Вітер, хоч і помітно вщух на поверхні землі, все ж лишався сильним нагорі; адже хмари йшли кількома шарами, важкі — рухалися повільніше, а над ними — мчали клапті легких хмарин.
— Вода в річці прибула, бо в горах, мабуть, пройшли дощі, — зауважив Клайд. — Мені казали, що цей вітер з гір обов’язково приносить дощ і сюди, в долину.
— От саме цього я й боюся, — стурбовано сказав Фред. — Почнуться дощі, води ще прибуде… а метеорит лежить над самою річкою. А що, коли його змиє? Ти ж знаєш, які божевільні гірські річки: то води зовсім немає, а то — справжня повінь… Дуже шкода, Клайд, що ти спалив плісень у блюдцях, — знову згадав він.
Клайд Тальбот сердито огризнувся:
— Знову, Фред? Скільки можна повторювати одне й те ж? Спалив, ну й кінець справі. Все! Їй-бо, ти стаєш нестерпним… з твоїми витівками і викрутасами.
Фред обережно замовк. Але тільки на хвилинку, бо відразу ж звернувся до Меджі, яка байдуже кудись дивилася:
— Коли приїде твій шофер?
— Завтра. Завтра вранці, як ми й домовилися. А що?
— Здорово! — зрадів Фред, хоч у цьому й не було ніякої новини. — Слухай, Клайд, я завтра ж вирушу на переговори, щоб не гаяти часу. Ти залишишся тут, звичайно, і дивитимешся, щоб усе було в порядку. А я тільки закінчу переговори і зразу ж сюди. Гаразд?
— Як хочеш, — знехотя відповів Клайд. Йому була неприємна поквапливість Фреда Стапльтона, але, може, й краще лишитися на самоті, без набридливих розмов про блискучі операції з плісенню.
— От і чудово! Ми завтра ж і поїдемо, Меджі. Згода?
Вона механічно кивнула головою. Їй було все одно, аби тільки швидше поїхати звідси! Не дуже приємно, правда, що їй доведеться їхати з Фредом, який став їй зовсім чужим. Як дивно буває в житті: от людина, така близька й рідна, раптом стає сторонньою, і нема навіть про що говорити з нею, та й не треба зовсім… А коли б і виникла розмова, як раніше, то, крім недовір’я, вона б нічого у Меджі не викликала: те, що сталося в день її приїзду, не можна забути! Від гіркого відчаю, що оволодів нею тоді, лишився тільки гіркий осадок, що роз’ятрював душу. Спочатку він також мучив, але потім, коли вона побачила, переконалася, що й до смерті Джеймса Марчі, свого друга, Фред поставився внутрішньо байдуже, — Меджі зрозуміла: така його природа, він здатний лише на короткочасні спалахи почуттів. Те, що цікавить Фреда Стапльтона зараз, у цю хвилину, — для нього справді важливе, він ладний зробити все, щоб досягти мети. Але тільки доти, доки це його цікавить… Минули якісь хвилини або дні, мети досягнуто, чи вона стала неважливою, і Фред Стапльтон згас. Як це було і з Меджі… Ось у чому річ: він байдуже, неглибоко ставиться до людей і їхніх почуттів, це вирішує все!
— Так от, — вів тим часом Фред Стапльтон, цілком задоволений мовчазною згодою Меджі, — тепер у мене є ще одна справа, яку слід зробити до від’їзду. Давай, Клайд, подивимось, як там метеорит.
— Навіщо це тобі? — здивовано спитав той. — Ні, не хочу.
— Ну, Клайд, я прошу тебе, — наполягав Фред, наче вперта дитина. — Тільки поглянемо, щоб я був спокійний. Здалека. У мене, ти ж знаєш, чудовий бінокль. Га?
— Та це зовсім не потрібно, Фред. Він лежить там, як лежав, адже за один день ніщо не змінилось. Одним словом, я не хочу і тобі не раджу. Хіба мало що може…
— Клайд, друже! Нічого не може трапитися. Я ж тобі кажу, ми навіть не підходитимемо до нього. Та й вітер дме з гір, уздовж течії річки. Значить, якщо ми десь стоятимемо зверху, за вітром, то нам зовсім не страшна плісень. Адже її запах не йде проти вітру? Ну, на всякий випадок візьмемо для повної гарантії мокрі рушники. Нехай і Меджі йде, вона суворо стежитиме за нами і, коли щось буде не так, відразу ж скаже. Ну, Клайд? — Голос Фреда звучав так наполегливо й благально, що Клайд здався, хоч і зробив це проти власного бажання.
— Гаразд, ходімо, — сказав він. — Хоч мені це й не до душі. Тільки без Меджі, — додав він.
— О ні, Клайд, і я піду, — запротестувала Меджі. — Я й справді наглядатиму за вами, інакше не буду спокійна. Слово честі! Я навіть боюся лишатися тут сама. Якщо вже йти, так усім разом! — її охопило палке, нестримне бажання ще раз глянути на те місце, де вони знайшли тіло Джеймса Марчі.
Клайд знизав плечима. А Фред Стапльтон уже зірвався з місця і біг до палатки по бінокля. Він гукнув на ходу:
— Візьми рушники, Меджі! І добре намочи їх, бо ми до води не спускатимемось!..
Яр, яким протікала річка, справляв враження похмурого й дикого, а в цю неспокійну погоду він, здавалося, був ущерть сповнений незнаних загадок і несподіванок. Вітер, що вщух нагорі, тут чомусь люто шарпав гілля дерев, і від цього глиці, що ані на мить не лишалися спокійними, вже не шурхотіли, а безугавно поскрипували. «У яру страшенний протяг, — подумала Меджі, пробираючись слідом за Фредом і Клайдом проміж великих дерев. — Мабуть, так воно й є: яр тягнеться з гір, і вітер дме уздовж нього, от і виходить наче протяг, — вирішила вона. — Але я не наважилася б піти в таку погоду сюди сама», — подумала Меджі. Тим більше, що Фред ішов не звичною стежкою, яка веде до берега найкоротшим шляхом, а яром, то спускаючись, то підіймаючись, між заростями колючих кущів і дерев. Меджі розуміла, що Фред хоче пройти яром, ближче до кедрів, лишаючи метеорит ліворуч: тоді вітер-протяг, який підштовхує їх у спину, виконуватиме роль потужного вентилятора, здуватиме геть
