Фіолетова загибель - Володимир Миколайович Владко

Раптова здогадка майнула в голові Клайда. Вона прорізала його свідомість наче блискавка. Він вихопив з рук Фреда бінокль.

Так він і думав. На шиї скунса не було крові. Не було її й на гальці під тілом тварини. Чорну голову скунса немов хтось відтяв одним ударом, серед блискучої шерсті виднілися рожеві хребці. Не опускаючи бінокля, Клайд сказав Фредові:

— Як миша… пам’ятаєш?

— Що? Що? — нетерпляче перепитав Фред, не розчувши слів Клайда. — Говори голосніше! — У голосі його чулося нетерпіння.

— Зажди! — обірвав його Клайд.

Напружено вдивляючись, він помітив, що слідом за головою у скунса поступово почала зникати і шия. Щойно її було ясно видно, і ось уже її нема! Тіло тварини починалося вже з верхньої частини грудей. А потім дедалі швидше й швидше воно меншало, немов розчиняючись у повітрі… Груди, спину, весь тулуб, вкритий чорним хутром з білими смужками, наче хтось повільно і безслідно знищував. Тепер це бачили й інші. Меджі зойкнула, Фред Стапльтон, вражений, до болю стиснув кулаки.

— Та що за чорт… — проговорив він перелякано.

Тіло скунса зникло. Ось від нього лишився тільки довгий волохатий хвіст. Ще кілька секунд — і він теж розчинився в повітрі. На тому місці, де лежав під деревом скунс, не лишилось нічого — ані найменших слідів його тіла чи хутра. Тільки суха галька, й валуни, і зловісний метеорит з фіолетовою космічною плісенню, що безнастанно коливалася.

Клайд опустив бінокль. Він знову почув шум води й гуркотливий скрегіт валунів, які вона несла в своїй бурхливій течії. Потім він побачив бліду Меджі. Обличчя Фреда витяглося й посіріло. Він не міг стримати нервового посіпування губ. Клайд невесело усміхнувся.

— Що ж, ходімо звідси, — сказав він, беручи Меджі під руку. — Не слід більше залишатися тут. Усе ясно і так!

— Що тобі ясно? — спитав спантеличений Фред.

— Ясно, що космічна плісень — страшний ворог, — відповів Клайд, підіймаючись з Меджі вгору схилом. Фред зазирнув йому в очі.

— Ти щось розумієш, Клайд? — благально спитав він. — Розкажи як слід, у чому тут річ…

— На жаль, не дуже, — відповів той задумливо. — Все це неможливо зрозуміти, — сказав він, потираючи рукою лоб.

— Ну так кажи не розуміючи, — вже роздратовано сказав Фред Стапльтон. — Чого ти тягнеш?

Клайд глянув на нього якимись невидющими очима, потім стрепенувся й заговорив рівно і майже спокійно, хіба що надто старанно підшукуючи слова:

— Ти пам’ятаєш, що трапилося з тією мишкою в палатці? Так от, зі скунсом сталося те саме. Плісень діє не тільки згубно. Вона ще розчиняє в повітрі свої жертви! Як це відбувається, я не знаю. Можливо, так впливає її запах, а можливо — щось інше, нам невідоме. Вона діє, наче міцна кислота, в якій розчиняються різні речі. Тут вони також розчиняються, але вже в повітрі. Поступово. Спочатку те, що ближче до плісені, а потім далі й далі. Так було з убитими плісенню комахами, пам’ятаєш? Адже вони теж зникли з палатки. А потім з мишею. І, нарешті, зі скунсом… — Він замовк, немов утомившись від пояснень. Фред недовірливо спитав:

— А чому ж вона розчиняє тільки те, що вбила? І нічого більше — ні трави, ні дерев, наприклад?

— Не знаю. Нічого не знаю, — відповів Клайд.

І справді, його охопила байдужість, яка приходить після великого нервового напруження. Рука Меджі опустилася вниз, і він уже не підтримував її. А Фред не вгавав.

— А чому миша в палатці не розчинилася цілком? — знову спитав він.

— Мабуть, тому, що там плісені було менше, ніж тут, і вона слабіше діяла, — неохоче відказав Клайд.

Фред раптом уповільнив ходу. Йому щось майнуло в голові. Очі його зосереджено примружились, і Клайд побачив, що Фред уже захоплений новою думкою, яка не дає йому спокою.

— Що трапилося, Фред? — спитав він.

— Значить… значить, плісень могла б діяти так само… і на тіло Коротуна, коли б… коли б ми не винесли його звідси? — спитав Фред затинаючись, наче вимовляв кожне слово з великим зусиллям.

— Ой, що ти кажеш, Фред! — скрикнула Меджі, хапаючи Клайда за руку.

Її очі злякано розширилися. Клайд здивовано поглянув на неї.

— Мабуть, так… — механічно відповів він і раптом спинився.

Потворність думки тільки тепер дійшла до його свідомості. Коли б вони не забрали з берега тіло Джеймса, то через деякий час воно теж зникло б… так-так, оце він питав! Ось чому скрикнула Меджі! Вона була приголомшена запитанням Фреда.

Але сам Фред Стапльтон зовсім не був вражений своїми думками. Навпаки, він задоволено кивнув головою, немов дістав позитивну відповідь, і сказав, потираючи руки:

— Здорово! Це зовсім міняє справу. Тепер ми будемо поводитись інакше. К чорту дитячу гру з астроміцином! Ми провернемо таку операцію, яка збагатить нас до кінця днів наших. Це буде така чудова штука, що… Е, я вам усе поясню дома!

Хмари йшли з гір.

Вони повзли по низькому непривітному небу суцільною пеленою, що починалася відразу за лісом, похмурим і безрадісним. Кедри й дуби наче застигли у незрозумілому спокої, який здавався ще дивнішим після того, як скажений вітер минулої ночі і вранці зривав усе на своєму шляху, а зараз раптом принишк, приліг, наче враз присмирнілий звір, готовий до нового лютого стрибка. Дерева звикли до цього і лише стурбовано шелестіли листям і глицями, наче скаржачись і ремствуючи на свою гірку долю. Ліс завмер у цьому затяжному чеканні, притих і змовк. Пернате населення лісу теж мовчало, немов охоплене нез’ясовною тривогою, і лише час від часу дивну тишу, що панувала над лісом, розривав гучний захриплий, схожий на каркання, крик одуда. А хмари все йшли і йшли з заходу, не приносячи дощу й тільки дратуючи землю сирою вологою, що нависала над нею.