Фіолетова загибель - Володимир Миколайович Владко

думках Клайд. — Мовчав, бо відразу мені було важко переконливо відповісти Фреду. Але потім мені здалося, що це якийсь інший Фред Стапльтон, не той, з яким ми разом приїхали сюди, не той симпатичний, хоч і легковажний хлопець-друзяка, а той, якого я запам’ятав колись на бейсбольному матчі. Той Фред, що вів напролом м’яч, скажений Фред, як його всі називали, готовий зламати будь-який опір і увірватися до воріт противника. Зараз я бачив саме цього Фреда. Ще не було гри, він не вів м’яч, а лише примірявся до нього. Замість м’яча тут править його навішена нова ідея, і я змушений виступити проти нього… У грі, яку звуть життям, часто трапляється така плутанина: змінюють місця і гравці, і Навіть цілі команди, хоч я й не гадав, що мені доведеться коли-небудь грати проти Фреда Стапльтона…» А тим часом той усе ще говорив, вкладаючи в свої слова всю силу переконання. Він навіть не помітив, як пішла Меджі.

— Тепер ти бачиш, що це не жарт. Нам трапився випадок, єдиний у житті випадок, коли можна підібрати справді золоті яйця від казкової курки. І ти, будь ласка, май на увазі, що я думаю не тільки про себе. Правда, це мені спало на думку; ця ідея, факт, прямо надзвичайна. Але візьмемося за неї ми обидва. Ти і я. Усе вже вирішено, я все обміркував. Негайно! Завтра ж я їду разом з Меджі і беруся до роботи. А ти постережеш метеорит…

— Цікаво, яким чином? — мимоволі вихопилося у Клайда.

— Ну, одним словом, час від часу поглядай на нього, — нетерпляче відповів Фред. — Я скоро повернуся. Це справа така, що за неї розумні люди відразу вхопляться. Сам розумієш.

Він говорив поквапливо, гарячково. Вів свій м’яч як досвідчений гравець. Клайд перебив його:

— Зачекай, Фред, спинися на хвилинку. От коли б десь у далекій країні жила одна дуже багата людина. І тобі досить було б поворухнути пальцем… ні, навіть просто в думці сказати, що ти бажаєш цьому чоловікові смерті, і він би помер, а все його багатство лишилося б тобі. І ніхто б про це не знав. Що б ти зробив?

Фред презирливо скривив губи.

— Дурна балаканина, пробач мені, — відповів він зневажливо. — Навіщо ти запитуєш казна про що, коли йдеться про серйозну, незвичайну справу, від якої залежить усе наше майбутнє?

— А все ж таки, зробив би ти це? — вперто наполягав Клайд. — Ніякої відповідальності — і все багатство! І лише побажання смерті людині, якої ти зовсім не знаєш.

— Ну й дурниці ж у тебе в голові, — пирхнув Фред. — Звичайно, зробив би. Подумаєш, якась невідома мені людина… чи варт про це говорити? Зрозуміло, із задоволенням сказав би: накрийся, а мені залиши усе багатство. Тільки до чого все це?

Клайд підвівся. Обличчя в нього було серйозне і зосереджене, коли він промовив:

— Правду сказати, я нічого іншого й не чекав від тебе. Це просто для повної перевірки.

— Що ти хочеш сказати? — трохи розгубився Фред. — Правиш теревені, а потім ще й незадоволений.

— Бач, у кожного є свої моральні підвалини, — повільно проговорив Клайд.

— Не розумію!

— А тут і розуміти нема чого. Для тебе все дуже просто. Все зводиться до одного: гроші, гроші. Ти порішив би цю багату людину, щоб здобути багатство. А я ні!

— Слухай, яке це має відношення до справи? — обурився Фред.

— Дуже пряме. Ти поділився зі мною своїми планами й запропонував взяти участь у їхньому здійсненні. Так от, я тобі відповім. Ні, ні, ні! Я відкидаю твої плани, бо вони звірячі, не гідні людини, обурливі, потворні! Це гірше, значно гірше, ніж убити якусь одну людину. Ти хочеш, щоб за гроші проклята плісень убивала сотні й тисячі людей! Тобі замало Джеймса? Ні, цьому не бувати! І скінчимо нашу розмову.

Не глянувши на остовпілого від здивування Фреда, Клайд різко повернувся й пішов геть. Геть, до лісу, куди завгодно, аби піти, лишитися самому, заспокоїтися від обурення!

Ось чому Клайд ішов галявиною лісу, не вибираючи шляху, не дивлячись по боках і лише бубонів собі під ніс якісь нерозбірливі фрази.

35

А Фред Стапльтон?

Коли Клайд різко обірвав розмову й пішов геть, Фред провів його здивованим поглядом: чого це він розлютився? Дивак, який не хоче оцінити серйозної, ділової пропозиції! Правда, Клайду Тальботу й до того були властиві моралізаторські розмірковування, але ж не в такій мірі, щоб відкидати ідею великого бізнесу, яка обіцяє золоті гори навіть без найменшого зусилля з його боку.

Фред повільно закурив нову сигарету. Він неуважно глянув угору, на небо, де повільно повзли важкі хмари, і мимоволі зіщулився: «Холодно стає, братці-кролики, і витівка з поїздкою на відпочинок до глухого штату Айдахо була б зовсім безглуздою, коли б не виникла сьогодні оця чудова ідея. От спитати б, чому ця думка майнула в голові Фреда Стапльтона, а не Клайда Тальбота, не кажучи вже про нетямуще дівчисько Меджі, яке може тільки хникати, що, мовляв, набридла йому. І чого тільки вона притаскалася сюди? Мабуть, щоб з горя підчепити Джеймса-Коротуна, і підчепила б, напевно, коли б він… ну, гаразд, справа не в цьому… — незадоволено похитав головою Фред. — Так от, чому думка про продаж фіолетової плісені з’явилася в мене, і більше ні в кого, питаю я? Тому, що тільки у мене практичний, гнучкий розум, на який не впливають різні сентименти, ось чому, — задоволено відповів він сам собі. — Розум справжнього стопроцентного американського бізнесмена. Гроші є гроші, і вони не пахнуть, сказав якийсь стародавній діяч, не пам’ятаю, як його звали, але, мабуть, він діловий хлопець і досяг би непоганої кар’єри на фондовій біржі, коли б вона тоді була.

А то починаються кисло-солодкі розмови, від яких за кілометр тхне голим моралізаторством! Чи не все одно, кого там буде знищувати фіолетова плісень? Якщо так міркувати, то не можна купити навіть паршиву акцію Дюпона чи «Дженерал Дайнемікс»: адже