Фіолетова загибель - Володимир Миколайович Владко

А Меджі все ще плакала біля згаслого вогнища. Вона здригнулася від дотику чиєїсь руки і злякано підвела очі, в яких, немов у тумані, розпливалися обриси темних кущів на тлі хмарного неба.

Це був Клайд Тальбот. Він ласкаво гладив її по голові й утішав м’яким голосом:

— Заспокойся, Меджі. Не треба плакати, він невартий цього. Він негідник!

— Ви… ви чули? — прошепотіла дівчина неслухняними губами.

— Так, дещо чув. Я саме підійшов сюди й почув його останні слова. Говорити з ним я не міг, у мене бракувало сил для цього. Та й не треба було говорити, довелося б бити його, а це нічого не дало б. Все одно він завтра їде. О Меджі, який же він негідник!.. Мені соромно говорити про це після багатьох років нашої дружби, але це так. Весь, з голови до ніг! Ходімо, Меджі, вам треба відпочити, завтра ви рушаєте в путь. Ходімо, і спробуйте заснути!..

Спочатку в палатці, коли Меджі погасила електричний-ліхтарик, стало дуже темно, і ця темрява була такою густою, що до неї, здавалось, можна було доторкнутися. Вона тулилась до очей, а якщо в неї вглядатися — трохи відступала, але не відходила далеко, причаювалася і шукала моменту, щоб знову наблизитися до самого обличчя й торкатися його невидимими, невідчутними пальцями. Меджі згорнулась на ліжку маленьким клубочком, закутавшись ковдрою й ретельно перевіривши, чи не залишилася хоч найменша щілинка, звідки проходило б холодне повітря: їй хотілося зігрітись, але це не вдавалося, можливо, тому, що її морозило від нервового напруження. І заснути вона ніяк не могла. Поступово темрява немов розсіювалась. «Проте, мабуть, це просто очі звикають до мороку, — подумала Меджі, — ось уже видно слабкі обриси входу в палатку і трохи світліший квадратик пластмасового віконця». Стало якось краще, приємніше, але заснути все ж таки не вдавалося…

Дівчина випробувала вже всі можливі засоби, щоб прийшов сон. Вона повільно рахувала до п’ятисот, потім до тисячі, але ніщо не допомагало. Тоді вона лягла якомога зручніше й почала глибоко дихати носом, намагаючись уявити собі, що повітря від її дихання весь час виходить, і тоді, коли вона втягувала його, і коли видихала. Вона знала, що треба тільки добитися цього враження, трохи затриматися на ньому, — і тоді неясними ще видіннями прийде сон. Тільки добитися; але не виходило й це…

Вона знову й знову поверталася в думках до того, що сталося сьогодні ввечері біля вогнища, — і знову жахалася страшних і жорстоких обвинувачень Фреда. Як міг він говорити все це? І це Фред, якого вона обожнювала, який здавався їй найнезвичайнішою людиною на світі! «Бебі-долл, — гірко згадала вона колишні ласкаві слова Фреда Стапльтона. І ще згадала, як Джеймс Марчі й справді був таким проникливим, так правильно розумів те, що відкрилося їй лише недавно, кілька днів тому, і стало цілком ясним сьогодні. — Він розумів, милий Джеймс і мовчав, бо не хотів розчаровувати мене, мовчав, бо знав, що я кохала Фреда…» Вона перевела погляд з віконця на вхід палатки — і їй здалося, що ледве помітне в темряві полотнище, яке прикривало вхід, трошечки ворухнулось. «Мабуть, це вітер», — подумала Меджі. Але полотнище знову хитнулось, немов його торкалася чиясь рука. Меджі трошки підвелася, злякано притискаючи до рота долоню руки й боячись поворухнутися.

Знайомий, до болю знайомий і лагідний голос Джеймса Марчі тихо-тихо промовив знадвору:

— Не бійтеся, Меджі. Це я.

— Ви, Джеймс? Але… — ледве чутно пролепетала вона.

Полотнище палатки розсунулось, і в світлі місяця Меджі побачила Джеймса. Він стояв перед нею такий самий, як вона бачила його ввечері під час тієї прогулянки в лісі: у спортивних штанях, на яких не лишалося й натяку на благопристойно запрасовану складку, в білій сорочці з відкинутим коміром і закачаними рукавами. Кругле обличчя обрамляла невеличка борідка, окуляри без оправи закривали його добрі блакитні очі, що дивилися на неї привітним, співчутливим поглядом. Так, це був Джеймс Марчі, і вона бачила його так ясно і чітко, що здавалось, палатку залило яскраве місячне світло.

— Не бійтесь, Меджі, це я, — знову почула вона голос Джеймса Марчі. Цей голос долинав до неї немов м’який шелест. Вона розуміла слова Джеймса, хоч це було й дуже дивно, але їй здавалося, що ніхто, крім неї, не почув би їх, такий тихий був той голос. І Меджі зовсім це боялася, вона відчувала незрозумілу радість, наче до неї підійшла рідна й близька людина, з якою нічого не страшно.

— Я не боюся, Джеймс, — сказала вона, як їй здалося, голосно. — Але я не розумію, чому стало так світло в палатці, чому я бачу вас немов удень?

— Яке це має значення, Меджі, — прошелестів біля неї голос Джеймса-Коротуна, зовсім так, як бувало, коли він їй щось пояснював. — Припустімо, що зійшов місяць. І стало світло. Та хіба ж про це ви хотіли спитати мене? — з легким докором сказав він.

— Звичайно, ні, — відразу погодилася Меджі. — Скажіть, чому Фред був такий несправедливий? Ви ж знаєте, у чому він мене обвинувачував?

— Знаю, Меджі. Я все тепер знаю. І мені дуже прикро, що Фред дозволив собі незаслужено обвинуватити вас. Він поганий, Меджі. Можливо, він навіть і не винний у цьому: його зіпсувало життя і дівчата, до яких він звик легковажно ставитися.

Меджі задумливо глянула на Джеймса: мабуть, це й справді так, погодилася вона.

— А ви, Джеймс, адже ви не такий? — спитала вона потім. — Я знаю, я прочитала ваші листи. Клайд дав їх мені, Це нічого?

— Певна річ, нічого, — кивком голови ствердив Джеймс Марчі. — Я написав у них те, що дуже хотів вам сказати, але не міг… не вмів. Це добре, що ви їх прочитали. Так краще,