Фіолетова загибель - Володимир Миколайович Владко

Мине кілька хвилин, і енергійні, повні радощів життя люди вмиратимуть там, де їх спостигне отруйна дія плісені. Нові Геркуланум і Помпея, де трупи застигли під розтопленою лавою в найрізноманітніших позах…

Але це не все, далеко не все. Мине ще деякий час — і трупи загиблих почнуть зникати. Зникати без сліду, остаточно, немов їх ніколи й не було. І тоді замість галасливих, багатолюдних міст чи сіл лишиться мертва пустеля. Все населення знищене, перетворене на небуття: немає ані чоловіків, ані жінок, ані старих, ані дітей! Ніхто не знатиме, що сталося, чому спустів острів: фактор несподіванки й секретна зброя зробили своє. Препарат ФС виправдав надії, що покладалися на нього…

Раптом Клайд згадав: він уже бачив колись подібну картину — мертве місто, де не лишилося жодної людини… І не просто якесь невідоме місто, а Сан-Франціско, і бачив він це в кінофільмі Стенді Крамера «На далекому березі». Жахливий, проте який же реалістичний фільм. Клайд зіщулився, ще раз уявивши собі це страшне видовище.

Кінофільм розповідав, як атомна радіація від вибухів ядерних бомб поширилась на весь американський континент і знищила людство, в тому числі й населення Фріско. Найбільш вражало у фільмі те, що гігантський Фріско залишився зовсім цілий — і саме місто, і його вулиці, і будинки, і навіть курява на майданах збереглася. А людей — людей-то й не було, бо всі вони загинули від смертоносної радіації… Чи не так само діятиме й смертоносна космічна плісень?.. Втім, заждіть, заждіть, справа тут зовсім в іншому! Радіація поширювалася від вибухів ядерних бомб, це так. А дія плісені? Ти розумієш, що це буде, коли дія космічної плісені стане ще більша, ще загрозливіша?..

Бо ж плісень — жива, і вона розповсюджуватиметься: кожен найдрібніший її шматочок ростиме й дедалі більше отруюватиме земні організми. Мине якийсь час — і космічна плісень обов’язково перекинеться в інші місця, її перенесе вітер, чи, чорти його знають, як саме це станеться, але вона, клята фіолетова загибель, неодмінно пройде свій згубний шлях. У кінофільмі Стенлі Крамера згубна радіація перекинулася з Америки до Австралії протягом двох-трьох тижнів. Скільки часу буде потрібно космічній плісені, щоб подолати таку ж відстань? Може, більше, можливо — кілька місяців, та хоч би й рік, все одно не в цьому річ. Головне те, що вона не знатиме меж і кордонів, як ота атомна радіація. І вона загрожуватиме вже всьому людству!.. Ні, вже не загрожуватиме, вона почне його винищувати!..

У Клайда перехопило подих, — надто вже жахливою, неймовірно потворною здалася йому картина, яку він намалював у своїй уяві. Фред Стапльтон не помилявся, твердячи, що в порівнянні з космічною плісенню бліднуть і атомна, і воднева бомби, хоч досі це була найжахливіша зброя, винайдена людством.

— І він хотів, щоб я брав у цьому злочині участь! — голосно вихопилося в Клайда. — Ніколи! Нізащо!

А що ж далі? Як він може перешкодити Фреду здійснити його плани? Це ж не винахід, креслення якого можна, скажімо, спалити. Це — страшна космічна плісень, до якої не можна навіть підійти, щоб знищити її.

Перед від’їздом Фред Стапльтон в’їдливо кинув: якщо ти не схочеш покінчити життя самогубством… Тут Фред не помилився. Лише самовбивця підійде до метеорита. Спалити метеорит, — плісень чудово горить, але наблизитися як? Не допоможуть ніякі рушники. Протигаза чи водолазного скафандра нема. До того ж гілки зараз мокрі від дощу, а полум’я має бути дуже сильним. Не сушити ж мені гілля? Ні, це теж не підходить. Що ж тоді?..

А дощ все лив і лив. Палатка здригалася й прогиналася від міцних ударів, наче пожежні шланги з усієї сили били по ній міцними пружними стовпами води. Іншим часом Клайд міг би навіть захоплюватися таким видовищем: ніколи вій ще не бачив подібної картини розбурханої водяної стихії, що вражала своєю величчю і міццю. Калюжка біля палатки швидко збільшувалась і вже розрослася в озерце. Вода облизувала своїми нерівними краями ще суху поверхню долівки палатки, підступала до засохлої квітки, що невідомо звідки взялася тут, підхопила її і, паче примірюючись, хитнула ліворуч і праворуч. Клайд машинально стежив за квіткою. Ще неясна здогадка заворушилась у його мозку. Вода в калюжі, ніби збираючись з силами, трохи підняла квітку й, повільно повертаючись, несла її до виходу з палатки. А рівень води в озерці все збільшувався. Клайд зіскочив з койки.

«Ось те, до чого не додумався Фред Стапльтон, незважаючи на свою обачливість! Вода може змити метеорит з берега! Джеймс-Коротун з самого початку боявся цього. Еврика, еврика, чорт забирай! Злива, звичайно, нажене в річку багато води. Адже річка тече в яру, до неї біжать потоки води з галявини; та ні, не лише це, річка тече з гір, а дощ був і там, якщо не ллє і зараз. Значить, вона швидко розіллється, можливо, не відразу, але, в усякому разі, ще до повернення Фреда. Ні, я не можу чекати, треба подивитися, переконатися, що так і буде», — стрибали у мозку Клайда безладні, наче в маренні, думки.

Він гарячково надів і наглухо застебнув дощовик, накинув на голову капюшон і вибіг з палатки. Гострі краплини застукотіли, наче град, по складках капюшона, мов відшукуючи щілину в одязі, куди б вони могли проникнути. Штани Клайда миттю вимокли знизу до колін. Він відпльовувався од бризок, що хльостали по обличчю, і радів, що вітер дме майже в спину. Забіг у палатку Фреда і взяв його бінокль. Тепер до урвища, до річки, а що ноги промокли, це не важливо. Він стрибав через калюжі, через струмки, мерщій вперед, не встигаючи все ж таки наздоганяти свої думки, що бігли ще швидше…

Раптом Клайд зупинився. Йому здалося, що дощ вщухає. І поривчастий вітер, який задував зліва й кидав йому жменями в обличчя снопи бризок, теж послабшав. Клайд підвів голову, занепокоєно дивлячись на небо. Сірі хмари так само повільно повзли з заходу на схід, але в них з’явилися просвіти, немов далеке ще сонце наполегливо хотіло пробити своїм промінням похмуру й безрадісну пелену. І цих просвітів було більше в західній частині неба, звідки