Фіолетова загибель - Володимир Миколайович Владко

Фред зупинився на скелястому, майже прямовисному виступі. Під ним відкривався захаращений валунами берег річки, яка й справді протягом останніх днів стала невпізнанною. Вода в ній ще піднялася не менше як на метр, кипіла й вирувала, з гуркотом перекочуючи жовті валуни. Спінена вода й каміння — тільки це бачило око; гуркіт і скрегіт, короткі гучні удари зливались у якийсь напівбожевільний неугавний гул. Клайд не відривав очей від цієї величної картини, вражений її могутністю. Він не помітив, як Меджі про щось запитала його, навіть забув про неї.

Меджі не повторювала запитання. Вона дивилась на берег, і їй марилося, що вона знову бачить там Джеймса Марчі, тіло якого нерухомо витяглося на сухій гальці, біля валунів. Один з цих валунів і був той метеорит, що вбив його. Один з них, — який саме, вона не знала, вони всі здавалися однаковими. Джеймс казав, що його метеорит, на відміну від жовтих валунів, чорний. Але на такій відстані вона не могла розрізнити його, та їй і не хотілося думати про метеорит, який приніс загибель Джеймсу… і знову притяг сюди не лише Фреда, а й Клайда. Навіщо? Хіба не краще було б забути про цю страшну знахідку, лишити її там, де вона була? Бачить бог, їй не хотілося, щоб Клайд піддався умовлянням Фреда. Але хіба вона могла сказати про це? Звичайно, ні, яке вона взагалі мала право вирішувати? Ніякого… Вона з німим докором поглянула на Клайда, а потім перевела погляд на Фреда.

Фред не звертав уваги ні на супутників, ні на розлючену річку. Він притулив бінокль до очей і шукав метеорит десь там, під кедром. Але під яким? Фред уважно переводив бінокль з одного дерева на друге, але марно. Вони так схожі між собою. Пальці у нього побіліли від напруження, з яким він притискав до очей бінокль. «Ч-чорт!» — вилаявся він, втрачаючи терпіння. Зрозуміло, коли б підійти ближче, тоді його було б відшукати легше. Але наближатися до метеорита Фред не мав аж ніякого наміру. Поки що все йшло благополучно, вітер відносив запах плісені у протилежний бік, боятися не було чого.

— Зажди, зажди, — бурмотів Фред, — зараз я тебе знайду, ось іще хвилинку, і знайду!

Втім, метеорита не було видно. «А що, як я помилився, — подумав злякано Фред Стапльтон, — і підійшов не з того боку? Тому й не бачу метеорита? Може, його взагалі звідси не видно, бо він лежить, скажімо, за деревом?.. І чому Коротун не позначив якось місце? Поставив би якусь палицю з шматком тканини, чи що. І завжди так трапляється з запальними, навіженими людьми, — роздратовано говорив собі Фред Стапльтон, — ніколи вони з розумом нічого не роблять. А тепер ось — шукай! Чорт його знає, може, його вже змила річка? Тоді загинуло все, всі блискучі перспективи…»

Фред навіть зіщулився від такого неприємного припущення. Ні-ні, він десь тут, не може бути, щоб метеорит зник! Треба тільки уважно шукати. І місце він вибрав правильно, він мусить, мусить бути десь тут! Милий ти мій, дорогоцінний метеорит, ну, будь ласка, покажися!..

Раптом в окулярах щось блиснуло. Фред ще міцніше притиснув до очей бінокль. Так, сумнівів не було: це окуляри Джеймса. Падаючи, Коротун загубив їх! Вони лежать на гальці цілісінькі. Фред бачить їхні круглі скельця й закинуті вгору завушники. Отже, Коротун усе ж таки залишив позначку. Молодець! Метеорит десь зовсім близько, адже Коротун, падаючи, наче тягнувся до нього…

— Є! — вигукнув Фред, не тямлячи себе з радощів.

Тепер його добре видно.

Під величезним кедром лежить чорний метеорит. Здається, якщо забути про бінокль, це зовсім поруч. Чітко-чітко видно його оплавлені боки. І фіолетова плісень підіймається узорчастою бахромою від нього вгору. «Ого, досить велика, — подумав Фред. — Зовсім не така, як у блюдцях. Не дивно, що та плісень вбивала комах, ну, ще, скажімо, мишу, а тут — навіть людину, Коротуна. Ну що ж, нічого не вдієш, комусь треба лежати, щоб інший читав напис на могилі, епітафія правильно говорить, — подумав Фред, — життя мусить іти далі, — філософськи зауважив він. — Головне те, що метеорит з плісенню — ось він!» Фред відняв од очей бінокль і сказав обернувшись:

— Клайд, є! Поглянь сам. І, знаєш, дуже близько. Навіть дивно, що запах плісені не доходить до нас. Мабуть, його відганяє вітер.

Клайд узяв бінокль.

— Де? — спитав він.

— Та он, біля того здоровезного кедра, — впевнено вказав рукою Фред.

— Справді, — погодився Клайд. — Він самий. Хочете подивитися, Меджі?

Меджі в свою чергу приклала бінокль до очей. Вона відразу знайшла метеорит, але за мить дивилася вже в інший бік. Дівчина втратила до нього будь-яку цікавість. Розширеними очима вона дивилася на те, що примусило її здригнутися від хвилювання, на осиротілі, самітні круглі окуляри Джеймса Марчі, що лежали неподалік від метеорита. Окуляри Джеймса… ті самі, які він так кумедно й стурбовано протирав кожного разу, коли бентежився… Вона відчула майже фізичний біль від цієї думки і вже хотіла віддати бінокль Клайду, як раптом побачила якусь велику рябу пляму, що наче майнула в полі зору бінокля. Тварина?.. Вона розгледіла чорну спину з білими смужками, довгий і широкий хвіст, також з поперечними чорними й білими смугами. Це був досить великий скунс, який, мабуть, прийшов до річки напитися води. Раптом він упав біля кедра, судорожно зводячи лапками. Раз чи два сіпнувся — і завмер.

— Клайд! Ви бачите? — скрикнула Меджі, злякано опустивши бінокль.

Її вигук був зайвим. І Фред, і Клайд, що дивилися на метеорит, обидва й без бінокля побачили, як скунс, наче підрізаний, замертво впав на гравій. Клайд подався вперед, став на самий край скелястого виступу; Фред вихопив у Меджі бінокль і збуджено забурмотів:

— Бачиш… я казав, що вона швидко діє! Скунс лише пробіг повз метеорит — і зразу впав. Плісень отруїла його!

— Ти теж бачив? — не відриваючи очей від тварини, спитав Клайд.