Хроніки Якуба Вендровича - Анджей Пилипюк

- А чому ні?

- По качану! Хтось там мусив залишитися. Ще поб'ють нас. Тут варто розумно діяти.

Повірили йому. Зрештою, лише він мав військову освіту. Хоч і було це ще за часів царя Гороха, але краще щось, ніж зовсім нічого. Козак просканував поглядом стіни відділку.

- Маю план! - і показав пальцем на досить брудні двері зліва від воріт. - Це, мабуть, аварійний вихід. Ним і потрапимо всередину!

- Ну, то за благородне діло, а то час не чекає, - підганяв Томаш.

- Не варто недооцінювати супротивника. Але заради вищої мети, ми повинні бути готовими понести необхідні втрати,

- сказав почуту десь від когось відомого крилату фразу Йосип, перезаряджаючи автомат ППШ. - За волю!

Він став навпроти дверей і випустив довгу чергу набоїв. Навіть попав. В дверях з'явилися дірки, як в решеті. Використавши половину магазина автомата, перервав обстріл і кинувся в атаку. З розбігу вдарив двері, а тоді почав бити об них прикладом. Але незважаючи на те, що двері були сильно продірявлені, вони ніяк не хотіли піддаватися.

- А може двері відкриваються назовні? - Семен дійшов до висновку, що як шеф повинен давати влучні поради.

Паченко одразу ж перевірив цю гіпотезу. Він щосили рванув на себе двері. А двері не були навіть закриті. Ударна хвиля відкинула його ще з більшою силою. Тут на допомогу підбіг Томаш і з ППШ випустив довгу чергу всередину чорного і вузького коридору. Від куль зі стін сипалася штукатурка.

Томаш пішов в атаку. Його друзі вже хотіли бігти за ним, але склалося так, що поліцейські, які залишилися у відділку, почули постріли і вибігли через головний вхід у повному озброєнні. Скажені визволителі швидко заскочили в машини і миттю зникли.

Томаш забіг уже в коридор, де почав хаотично шукати камери, в яких могли утримувати Якуба. Перший поверх був порожній. На другому поверсі коридор різко повертав вправо, і наш відважний бойовий також повернув, після чого дійшов висновку, що сьогодні не його щасливий день. Повернувши за ріг, він помітив дві важливі речі. По-перше, на своє здивування впевнився, що його вірні друзі не пішли за ним в атаку. А по-друге, помітив, що коридор закінчується тупиком, а конкретніше, сміттєпроводом. Почувши кроки, які наближаються до нього, Томаш заволав, відкрив люк і заскочив всередину сміттєпроводу. Коли хтось із поліцейських необережно намагався подивитися всередину, дід в екстазі почав стріляти вгору, а потім по сміттєвих ящиках внизу. А тим часом умілі стражі порядку закрили знадвору двері сміттєпроводу на засув, і дід-терорист залишився відрізаним від цивілізації.

Що тут діється? - перепитався капітан Вовковські, який саме повернувся з досить незвичного завдання. Годину тому надійшов сигнал про збір неконтрольованих п'яних будівельників, які з невідомих причин посеред ночі почали нищити будівлю школи.

- Та тут один божевільний дід відстрілюється зі смітника, -пояснив йому ввічливо рядовий.

- То роззброїти його і арештувати!

- Неможливо підійти. Він постійно стріляє, ще люди загинуть.

- За те нам взагалі-то і платять - за ризик під час виконання службових обов'язків. А Ви лише пільги хочете, і щоб ніхто не постраждав! - розізлився Вовковські. - Невже все потрібно робити самому?!

Важко зітхнувши, командир швидкою ходою пішов у відділок. Там миттєво викарапкався на третій поверх і з криками: «Я тобі зараз покажу Сектор Газа!? кинув у сміттєпровідну трубу гранату. Коли постріли припинилися, двоє поліцейських зайшли в противогазах всередину сміттєпроводу і витягли непритомного терориста.

Кілька хвилин потому і кілька сотень метрів далі Якуб втікав від поліцейської машини. Автомобіль вже майже наїжджав йому на п'яти. І раптом бігун помітив зліва від себе невисокий кам'яний паркан. Вендрович зібрався з силами і йому вдалося його перескочити. Дідок опинився на цвинтарі. Автомобіль різко загальмував і поліцейські продовжили переслідування пішки. Патрульна машина, вимкнувши сигналізацію, їхала вздовж мурів цвинтаря. Втікач плигав із могили на могилу, але біла сорочка видавала його навіть крізь нічний пейзаж цвинтаря і залишалася найкращим компасом для слідчих.

- Стій, кому кажу! Ми все одно тебе зловимо!

- Як не маєте за що зловити, то ловіть себе за ***! - відгризнувся Вендрович.

Такої зневаги поліцейські не збиралися терпіти. Почали стріляти. Навіть вдалося потрапити в ціль. Кам'яний ангел дістав кулю прямісінько в серце. Другий втратив долоню. Наступний постріл відірвав сонному коту хвіст. Якуб, не озираючись, перестрибнув через паркан і знову опинився на дорозі.

Поліцейські припинили стріляти. Тепер він вже не міг від них втекти. Втікач теж це зрозумів. І тут сталося чудо. Впоперек дороги проїхав мерседес із українськими номерами. Екзор-цист кинувся за ним.

- Стій! Зупинись! Благаю!

Машина зупинилася. Задні двері відкрилися, Якуб заскочив, і машина різко рванула вперед. Через декілька хвилин про поліцію він міг тільки згадувати, як про жахливий сон. Наш герой обернувся, щоб побачити, кому дякувати за свій порятунок. В мерседесі сиділи три українські «бізнесмени». Завдяки світлу вуличних ліхтарів, Якуб зміг розгледіти своїх рятівників. Перше, на що треба звернути увагу, так це на те, що при кожному світлі ліхтаря у них на шиї виблискували здоровенні золоті ланцюги. Та й всі інші деталі були в такому ж стилі: чорні спортивні штани, чорні шкіряні куртки на перекачаних торсах, чорні лаковані туфлі. Дула не блистіли - пістолети були воро-нені. Але найбільше погляд Вендровича прикували їхні сніжно-білі шкарпетки. Один із них дістав із кишені стерту роками і руками фотографію і десь хвилину порівнював з фізіономією нещасного дідка.

- Це він! - сказав.

Якуб почувавсь трохи невпевнено.

- Прізвище та ім'я? - запитав капітан, коли арештанта привели на допит. Томаш задумався. Він не мав жодних документів з собою...

- Ян Ковальські, - сказав перше прізвище, яке спало йому на думку.

Реакція слідчого здивувала його.

- Брешеш, громадянине. Прізвище та ім'я?

- Я - Ян Ковальські, - наполягав на своєму Томаш.

- Та що ж ти кажеш? Зараз ми вияснимо «ху із ху!». Приведіть мені того Яна Ковальські, якого ми зловили