Знищення - Джефф Вандермеєр
Голова топографа стриміла заледве в трьох метрах від мене. Вона повзла крізь високу траву на стежці. Це був миттєвий погляд. Вона була в зоні прямої видимості менше секунди, а потім би зникла. Я не думала. Я не вагалася. Я вистрілила.
Голова її сіпнулася вбік. Вона беззвучно сповзла на траву і, зітхнувши, перекинулася на спину; ніби раптово прокинулась і заснула знову. Половина її обличчя була заюшена кров’ю, лоб виглядав гротескно здеформованим. Я сповзла вниз по схилу. Я в потрясінні дивилася на свій пістолет. Я почувалася застряглою між двома майбутніми, навіть попри те, що вже зробила вибір на користь одного з них.
Залишилася тільки я.
Коли я знову поглянула в той бік, насторожено пригнувшись під вершиною пагорба, то побачила її нерухомо розпластане тіло. Раніше я нікого не вбивала. Я не мала певності, зважаючи на особливості цього місця, чи я дійсно зараз когось убила. Принаймні так я себе вмовляла, щоб упоратися з тремтінням. Проте я продовжувала думати, що ще трохи — і я могла б із нею домовитись, або просто уникнути її пострілів, розчинившись у пралісі.
Я підвелася і рушила на вершину пагорба, все тіло мені боліло, хоча в плечі лишився тільки тупий відголос болю. Я зупинилася над тілом топографа. Автомат лежав над її закривавленою головою, наче знак оклику. Я задумалася, якими були її останні години в базовому таборі. Які сумніви її обсіли. Чи вона вирушила назад до межі, завагалася, повернулася до табору, знову вирушила, впіймана в сильце непевності. Мабуть, якийсь поштовх спонукав її напасти на мене, чи просто однієї ночі наодинці з власними думками їй вистачило. Самота тисне на людину, ніби вимагаючи якихось дій. Якби я прийшла, коли обіцяла, можливо, все було б інакше?
Я не могла залишити її тут, але вагалася, забрати її до базового табору чи поховати на старому цвинтарі за наметами. Сяйво всередині робило мене невпевненою. Якщо для неї був план у цьому місці? Чи не знівелює поховання її здатність до змін, які навіть тепер належать їй? Зрештою я покотила її далі й далі, її шкіра залишалася теплою і пружною, кров точилася з рани в голові, аж поки ми дісталися берега. Там я сказала кілька слів про її прощення мене і моє прощення її за ці постріли. Не знаю, чи мали мої слова тепер хоч якесь значення для котроїсь із нас. Коли я виголошувала їх, мені вони здавалися безглуздими. Якби вона раптом воскресла, ми обидві могли виявити, що нічого ми й не пробачили.
Тримаючи її на руках, я забрела в чорну воду. Зайшла по коліно, відпустила її і дивилась, як вона тоне. Коли я вже не могла розгледіти навіть блідої анемони її простягнутої лівої руки, побрела до берега. Я не знала, чи була вона віруючою, сподівалась опинитися в раю чи стати поживою для червів… Незалежно від цього водяні кипариси створили над нею собор, поки вона занурювалася глибше і глибше.
Я не мала часу осмислити те, що сталось. Щойно я знову вийшла на стежку, сяйво захопило інші частини мене, крім нервових вузлів. Я звалилася на землю, занурившись у відчуття, подібне раптовому приходу зими з чорним льодом; сяйво розширилося у сліпучий голубий ореол з білою серцевиною. Це було, як опіки від сигарет; немовби з неба сипалися жалкі сніжинки болю й всотувалися мені під шкіру. Скоро я знерухоміла, вщент заціпеніла, упіймана в пастку власного тіла, мої очі зупинилися на тупих лезах трави поруч зі мною, мій напіврозтулений рот був занурений просто у багнюку. Певно, я мала б заспокоїтися від того, що біль у ранах притлумився, та мене охопили видіння.
Я можу пригадати лише три епізоди з цих видінь. У першому топограф, психолог і антрополог вглядалися в мене крізь брижі води, наче я була пуголовком, що визирає зі ставка. Вони вглядалися неприродно довго. У другому я сіла поруч із стогнучою істотою, обхопила її голову й нашіптувала їй щось невідомою мовою. В третьому я розглядала яскраву карту межі, зображену як велетенський замкнутий рів із водою, що оточив Нуль-зону. Рів кишів від тьми морських істот, які геть не зважали на мої спостереження за ними, а я переживала відсутність їхньої уваги до мене як тяжку втрату.
Як потім я зрозуміла по витолоченій траві, геть знерухомленою я не була: я звивалася і корчилася в багні, мов черв’як, якась окрема частинка мене переживала агонію, намагаючись померти, хоч сяйво перешкоджало цьому. Якби я могла дотягтися до пістолета, я б прострелила собі голову… і раділа б цьому.
Досі ви мали зрозуміти, що я не завжди можу сказати людям те, що, як їм здається, вони мають право знати. Тому досі я не говорила про певні деталі, які стосуються сяйва. Причина цього — сподівання, що вони не мають вплинути на перше враження читача щодо моєї об’єктивності. Я намагалася компенсувати це, подавши більше особистої інформації, ніж за інших обставин, і частково — через її зв’язок із Нуль-зоною.
Правда в тому, що за мить до спроби топографа убити мене сяйво в мені розрослося, загостривши відчуття, і я чула, як топограф совалася й умощувалася, вглядаючись у мене крізь приціл. Я чула звук, з яким краплі поту котяться з її лоба. Я чула її дезодорант, і відчувала присмак пожухлої трави, яку вона витолочила, щоб обладнати засідку. Коли я вистрілила в неї, ці загострені відчуття ще працювали — і це єдина причина, через яку вона лишалася для мене вразливою.
Це був пік, раптовий вибух того, що я переживала в ці дні. Дорогою до маяка і назад сяйво виявляло себе, як легка застуда. Мене трохи лихоманило, я покашлювала, мені заклало носа. Іноді мені було млосно, голова робилася порожньою. Відчуття польоту й обважніння одне за одним проймали моє тіло без жодної закономірності, я то пританцьовувала, то ледве тягла ноги.
Мій чоловік сам би займався сяйвом. Він знайшов би тисячу способів спробувати зцілитися — і позбутися шрамів також — і не дозволив би мені справлятися з цим самотужки. Саме тому впродовж нашого подружнього життя я не завжди казала йому, що хворію. Але цього разу, в будь-якому випадку, усі його зусилля були б марними. Ти можеш або марнувати час
