Знищення - Джефф Вандермеєр
За якусь годину маяк зник у темряві, а з ним і той промінь, на який перетворилася психолог. Вітер наростав, тьма густішала. Далекий постійний шум хвиль був, як підслуханий злісний шепіт. Я йшла тихо, як тільки могла, через зруйноване селище під срібним світлом місяця, не бажаючи ризикувати і вмикати ліхтарик. Тіні в зруйнованих кімнатах всотали довколишню темряву і стояли проти ночі… В їх абсолютній нерухомості я відчувала бентежне передчуття руху. Я б з радістю проминула їх і ту частину стежки, де очерети стискали канал з боку моря і озер по ліву руку. Скоро я мала вийти до чорної води й кипарисів, авангарду міцних рядів сосен. За кілька хвилин почувся стогін. На мить я подумала, що він у моїй голові. Я різко зупинилася, і стояла, дослухаючись. Що б ми не чули раніше в присмерку, воно все ще було тут, і в прагненні забратися з маяка я геть забула про те, що живе в очеретах. З цієї відстані звук був більш утробним, сповненим вражаючої муки й люті. Він здавався одночасно людським і нелюдським, і вдруге від часу прибуття в Нуль-зону я подумала, що він надприродний. Звук долинав спереду від мене, з боку суходолу, крізь густі очерети, які відгороджували воду від стежки. Було малоймовірно, що я зможу пройти там нечутно. І що тоді?
Зрештою я вирішила просуватися далі. Я витягла менший зі своїх ліхтариків, увімкнула його і скоцюрбилася над ним так, щоб промінь не можна було побачити з-над очеретів. На цьому небезпечному шляху я йшла вперед, тримаючи пістолет в другій руці, назирці в напрямку звуку. Скоро я почула його ближче, хоча він лишався на відстані, долаючи очерети і продовжуючи жахливо стогнати.
Минуло кілька хвилин, а я непогано просувалась. Потім зненацька щось ткнулося мені в черевик і перевернулось. Я навела ліхтарик на землю — і, скрикнувши, відскочила. Неймовірно, людське обличчя піднімалося із землі. Але за хвилину нічого більше не трапилося, я знов освітила його ліхтариком і побачила щось на кшталт маски, зробленої зі шкіри, напівпрозорої, яка чимось нагадувала скинутий панцир мечохвоста. Широке обличчя зі слідами вітрянки на лівій щоці. Очі порожні, сліпі, витріщені. Я відчувала, що можу впізнати ці риси — це було надзвичайно важливо — але в такому втіленні я не могла.
Чомусь вигляд цієї маски повернув мені відчуття спокою, яке я втратила під час розмови з психологом. Хоча скинутий екзоскелет виглядав дуже дивно, навіть попри те, що частина його нагадувала людське обличчя, це загадка, яку можливо розв’язати. Одне тільки це хоч на мить відсунуло тривожний образ розширення межі й безкінечну брехню, яку нам згодовував Південний Округ. Коли я стала навколішки і спрямувала перед собою світло ліхтарика, я побачила більше залишків цієї линьки: довга стежка уламків, схожих на шкіру, луску і відмерлі тканини. Очевидно, скоро я могла побачити, що саме скинуло ці тканини, і так само очевидно, що стогнуча істота була, принаймні колись раніше була, людиною. Я згадала покинуте селище, дивні очі дельфінів. Виникало питання, на яке я могла дати лише суб’єктивну відповідь. Але більш важливим тієї миті було питання: чи стає істота після линьки вразливою або, навпаки, більш активною. Це залежало від виду, і я не була фахівцем у цьому. В мене не стане сил для нового випробування, навіть якщо вже надто пізно відступати.
Продовжуючи свій шлях, я дійшла до місця, де очерети були прим’яті й утворювали стежку завширшки з метр. Рештки линьки, якщо це були вони, теж лежали вбік від стежки. Освітивши стежку ліхтариком, я побачила, як вона звертає праворуч через тридцять метрів. Це означало, що істота зараз десь попереду, в очеретах, і може закласти коло назад і спробувати відрізати мене від базового табору.
Майже так само гучно, як стогін, долинув інший звук — наче щось волокли. Запах мускусу завис у повітрі.
Я все ще не бажала повертатися до маяка, тож продовжувала йти. Тепер пітьма була така густа, що я бачила лише на кілька кроків попереду себе, ліхтарик мало помагав, або й зовсім не був корисним. Я почувалася так, наче рухаюся крізь закільцьований тунель. Стогін став гучнішим, але я не могла визначити напрямок. Запах став міцним, як сморід. Земля почала трохи просідати під моїми ногами, я знала, що вода близько.
Знову почувся стогін, ближче, ніж будь-коли, але тепер разом із гучним звуком удару. Я зупинилася і звелася навшпиньки, посвітила ліхтариком ліворуч понад очеретами і побачила велику руйнівну хвилю, що рухалася вперед праворуч від стежки, швидко наближаючись. Щось розсувало й трощило очерети, змушувало їх падати, наче під ножем комбайна. Істота намагалася обійти мене, і сяйво всередині здійнялося, щоб притлумити мою паніку.
Я вагалася коротку мить. Якась частина мене хотіла побачити істоту, після того, як я чула її стільки днів. Чи говорили в мені звички вченого, що намагалися докладати логіку там, де важило тільки виживання?
Якщо так, це була дуже мала частина мене.
Я побігла. Дивовижно, як швидко я могла бігти — ніколи раніше я так швидко не бігала. Униз тунелем пітьми між рядами очеретів; очерет шмагає мене, але я не зважаю, бажаючи щоб сяйво підштовхувало мене вперед. Пройти повз чудовисько раніше, ніж воно відріже мене. Я відчувала його глухий тупіт, чула різкий тріск очерету під його ногами, і чула очікування в його стогоні; від наполегливості його гонитви робилося млосно.
Зліва, з пітьми прийшло відчуття, ніби щось важке націлилося на мене. Відчуття, ніби обіч мене виникло змучене бліде обличчя, з велетенською масивною тушею за ним. Воно мчало мені навперейми, і все що я могла вдіяти, — зробити ривок, як спринтер на фінішній прямій, щоб проскочити його й опинитися на свободі.
Воно наближалося так швидко… надто швидко. Я точно не встигала добігти, неможливо було добігти… не під цим кутом, але я викладалась.
Вирішальна мить настала. Я здригалася і кричала на бігу, здавалося, я відчувала боком його гаряче дихання. Але дорога була вільна, і я почула ззаду по праву руку пронизливий зойк, і відчуття простору, повітря, що раптом наповнилося, і звук від чогось великого, що намагається загальмувати, змінити напрямок, і вилітає
