Знищення - Джефф Вандермеєр

Я не озирнулася. Я продовжувала бігти.

Нарешті я зупинилася, задихаючись. На ватних ногах я дибала, поки стежка не заглибилась у ліс, достатньо далеко, щоб знайти великий дуб, на який можна залізти і провести ніч в незручній позі, втиснувшись у вигин стовбура. Якби стогнуча істота подалася за мною сюди, не знаю, що б я робила. Я все ще чула її, хоча знову звіддалік. Я не хотіла про неї думати, але просто не могла припинити.

Я засинала і просиналася, поглядаючи одним оком на землю. Одного разу щось велике, сопучи, зупинилося біля підніжжя дерева, але потім пішло своєю дорогою. Іншим разом я мала відчуття, ніби неясні обриси рухаються на невеликій віддалі, але нічого не наближалося. Здавалося, вони зупинилися на мить, в темряві світилися їхні очі, але ніякої загрози від них я не відчула. Я пригортала чоловіків журнал до грудей як оберіг, що відганяє ніч, все ще не наважуючись відкрити його. Мій страх перед тим, що він міг містити, тільки зріс. Перед самим світанком я прокинулася і зрозуміла, що моє сяйво втілилося: моя шкіра слабко фосфоресцентно світилася в пітьмі, і я спробувала сховати руки в рукави, високо підняла комір, щоб стати менш помітною, і знову задрімала. Частина мене хотіла просто заснути навіки й проспати все, що могло б трапитися. Але тепер я пригадала: скинута маска — то було обличчя психолога з одинадцятої експедиції, чоловіка, чиє інтерв’ю після повернення з-за межі я дивилася. Чоловіка, який сказав голосом спокійним і рівним: «В Нуль-зоні досить спокійно і гарно. Ми не побачили нічого надзвичайного. Зовсім нічого». А потім дивно посміхнувся.

Смерть, якою я почала її розуміти, була зовсім не такою, як за межею.

Наступного ранку моя голова все ще повнилася стогоном істоти, коли я вступила до тієї частини Нуль-зони, де стежка збігала вниз, й обабіч неї чорна вода була завалена оманливо мертвим з вигляду кипарисовим корінням. Вода притлумлювала всі звуки, її нерухома поверхня відбивала тільки сірий мох і гілки дерев. Мені подобалася ця частина, як жодна інша. Цей світ був пильний і водночас спокійно усамітнений. Нерухомість була водночас запрошенням ослабити власні заслони й докором за їх ослаблення. Базовий табір лежав за кілометр, і я розімліла від гудіння комах у високій траві. Я вже відрепетирувала, що я скажу топографу, що їй скажу і про що мовчатиму.

Сяйво всередині мене спалахнуло. Часу вистачило ступити півкроку праворуч.

Перша куля влучила мені в ліве плече замість серця, і удар розвернув мене й відкинув назад. Друга куля розірвалася в моєму лівому боці, не так збивши мене з ніг, як розвернувши. В повній тиші я впала і покотилася вниз по схилу, але у вухах мені гуділо. Я лежала біля підніжжя схилу, дихання збилося, витягнута рука занурилася в чорну воду, а другу я притисла вагою свого тіла. Лівий бік болів так, ніби хтось випатрав мене консервним ножем, а потім зашив назад. Але цей біль швидко змінився на пульсацію, рани від куль зменшилися через якусь клітинну взаємодію, з’явилося відчуття, наче в мені повільно повзали крихітні тваринки.

Минула секунда. Я знала, що маю рухатися. На щастя, мій пістолет був у кобурі, інакше б він загубився. Тепер я його витягла. Я побачила ціль, крихітний кружечок у високій траві, що викривала ту, що влаштувала засідку. Колишня військова, топограф була фахівцем, але вона не знала, що сяйво захищає мене, що шок мене не паралізував, що рана не скувала мене всеохопним болем. Я перекотилася на живіт, збираючись рачкувати до води.

Тоді я почула голос топографа, що гукала мене з іншого краю насипу:

— Де психолог? Що ти з нею зробила?

Я зробила помилку, сказавши правду.

— Вона мертва, — закричала я, намагаючись, щоб мій голос звучав тремтячим і слабким.

Єдиною відповіддю топографа було вистрілити мені над головою, певно, в надії, що я викрию свій сховок.

— Я не вбивала психолога, — закричала я, — вона стрибнула з вершини маяка.

— Зиск від ризику! — відповіла топограф, і ці слова прилетіли по мені, наче граната. Певно, вона думала про цю мить весь той час, що мене не було. На мене це мало впливу не більше, ніж моя спроба застосувати це на ній.

— Слухай! Ти поранила мене — важко поранила. Ти можеш залишити мене тут. Я тобі не ворог.

Жалюгідні слова, шаблонні слова. Я чекала, але топограф не відповіла. Було чути тільки дзижчання бджіл у диких квітах, булькання води десь у чорних болотах за насипом. Я дивилася вгору в неймовірну синяву неба і думала, чи не час мені рухатися.

— Повертайся в базовий табір, візьми припаси, — я зробила нову спробу, — повертайся до межі. Мені байдуже. Я тебе не зупинятиму.

— Я не вірю жодному твоєму слову! — закричала вона, голос лунав трохи ближче, піднімався по іншому схилу. Потім:

— Ти повернулася, і ти більше не людина. Ти мала вбити себе сама, щоб мені не довелося.

Мені не подобався її наказовий тон.

— Я така ж людина як і ти, — відповіла я, — це природна річ, — і я зрозуміла, що вона не втямить, що я говорю про сяйво. Я хотіла сказати, що це теж природна річ, але я не знаю правди про неї — і ніщо з цього не допомогло б мені виправдати мій випадок.

— Назви своє ім’я! — закричала вона. — Назви своє ім’я! Назви своє довбане прокляте ім’я!

— Тепер це не має сенсу, — закричала я. — Який тепер це має сенс? Я не бачу жодного сенсу.

У відповідь — тиша. Вона більше не заговорить. Я була демоном, дияволом, чимсь, що вона не розуміла і розуміти не збиралася. Я відчувала, що вона підходить ближче, пригнувшись, щоб я не побачила.

Вона не вистрілить, поки не матиме чіткої позиції, тож я мусила відволікти її безперервною стрільбою. Натомість я досить швидко повзла просто на неї уздовж води.

Вона могла чекати, що я заберуся звідти, збільшивши відстань між нами, але я знала, що з огляду на дальність стрільби її автомата це самогубство. Я намагалася сповільнити дихання. Я намагалася чути кожен звук, який міг викрити її позицію.

За мить я почула кроки навпроти мене по інший бік пагорба. Я підняла грудку землі й кинула низом якомога далі до води, в той бік,