Знищення - Джефф Вандермеєр

Одинадцята експедиція складалася з дев’яти членів, усі чоловіки: психолога, двох медиків (один із них мій чоловік), лінгвіста, топографа, біолога, антрополога та археолога. Вони прийшли у Нуль-зону взимку, коли майже всі дерева скинули листя, а очерети стали чорними й товстими. Квіткові кущі «стояли похмурі», здавалось, що вони «скупчилися» вздовж дороги, — писав він. — «Менше птахів, ніж у звітах. Але куди вони зникають? Лише Жар-птасі відомо». Небо постійно затягувалося хмарами, а рівень води у кіпарисових озерах упав. «Жодної краплини дощу за весь час перебування тут», — написав він наприкінці першого тижня.

Вони теж знайшли те, що тільки я називаю Вежею, лише на п’ятий-шостий день. Я впевнена, що саме це зумовило вибір місця для табору. Проте рішення їхнього топографа нанести на карту ширшу територію вказує на те, що вони пішли іншим шляхом, ніж ми. «Ніхто з нас не хотів туди спускатись, — писав мій чоловік, — а я — менше за всіх». У нього була клаустрофобія. Інколи він навіть підводився з ліжка вночі і йшов спати на терасу.

Якою б не була причина, психолог не змушував експедицію до спуску. Вони дослідили територію значно далі зруйнованого села, до самого маяка, і навіть більше. Що ж до маяка, чоловік писав, що вони пережили страх не лише через видимі ознаки різні, але й через «надміру шанобливе ставлення до смерті, яке завадило впорядкувати речі». Гадаю, під цим він мав на увазі поперекидувані столи на нижньому поверсі. Він не згадував фото доглядача маяка, яке висіло на стіні. Це розчарувало мене.

Як і я, вони знайшли купу журналів на горі маяка, і теж були цим вражені. «У нас була гаряча суперечка щодо подальших дій. Я наполягав на поверненні додому, бо очевидно, що нам збрехали». Але в цей момент, мабуть, психолог відновив контроль над групою, хай і нетривкий. Одне з головних розпоряджень експедиціям Нуль-зони — триматися разом. Але в наступному ж записі експедиція вирішила розділитися, начебто заради виконання завдання треба було догодити кожному, щоб ніхто не надумав повертатися до межі. Другий медик, антрополог, геолог та психолог залишились у маяку читати щоденники і розвідувати територію довкола. Лінгвіст та біолог повернулися обстежувати Вежу. Мій чоловік і топограф продовжили досліджувати територію за маяком.

«Тобі сподобалося б, — йшлося в особливо піднесеному дописі, який, як на мене, виглядав не так оптимістичним, як тривожно ейфоричним. — Тобі сподобалось би світло на дюнах. Тобі сподобались би їх непередбачувані лінії, їх неприборкана природа».

Вони обстежували узбережжя цілий тиждень, ретельно наносячи на карту рельєф, і все чекали, що натраплять на межу, якої б форми вона не набула, — дещо, що зупинить їх просування вперед.

Вони не знайшли нічого.

Той самий краєвид день у день.

«Рухаємося на північ, якщо не помиляюсь, — написав він, — і хоча ми долаємо по двадцять-тридцять кілометрів щодня, нічого не змінюється. Все одне й те саме». Хоча він не мав на увазі, що вони «застрягли у просторово-часовій петлі», він знав, що «за всіма правилами вони вже мали перетнути межу». Справді, вони добряче заглибились у досі не нанесений на карту Південний Округ, як він його назвав. «На це нас надихнула ефемерність нашого начальства, яке нібито існує десь там, за межею».

Я теж знала, що Нуль-зона раптово закінчується неподалік маяка. Звідки я це знала? Начальство сказало під час підготовки. Тож я фактично нічого не знала.

Вони врешті повернулись, оскільки «далеко позаду ми помітили каскади світла, і ще більше світла — з центральної частини, а ще звуки, які ми не могли визначити. Ми почали хвилюватись за інших членів експедиції, яких залишили там». Коли ж вони повернулися, то знайшли «скелястий острів, побачений вперше» і «відчули непереборну потребу дослідити його, хоча дістатися його було непросто». Острів «мабуть, був раніше населеним — ми бачили кам’яні будиночки, розкидані по всіх пагорбах і на пристані внизу».

До маяка поверталися чотири дні, а не сім, «дорога наче скоротилась». В маяку вони з’ясували, що психолог зник, а на середині підйому відбулася справжня кривава бійня. Археолог (єдиний, хто вижив) «перед смертю сказав нам щось ніби з іншого світу піднялося сходами і вбило психолога, а потім забрало його тіло. Але потім психолог повернувся, — марив археолог. Там було тільки два тіла, і жодне не належало психологу. Археолог не міг цього пояснити. Він також не міг пояснити, чому вони перестріляли один одного, тільки знову і знову повторював: Ми не вірили в себе. Мій чоловік звернув увагу на те, що деякі рани були не від куль, а криваві сліди на стінах не скидалися на відомі мені місця злочину. Також на підлозі був дивний наліт».

Археолог «забився в куток сходового майданчика і погрожував пристрелити нас, якщо я підійду оглянути його рани. Досить скоро він помер». Після цього вони відтягли тіла зі сходів і поховали на пляжі недалеко від маяка. «Це було важко, Жар-птахо, і я не думаю, що ми колись оговтаємося. Зовсім ні».

У Вежі залишилися лінгвіст і біолог. «Топограф запропонував або повертатися уздовж пляжу вгору за маяк, або знову ж уздовж пляжу рушати узбережжям вниз. Але ми обидва знали, що це була просто втеча від фактів. І він насправді мав на увазі, що ми маємо припинити виконувати завдання і загубитися в середовищі».

Тепер середовище на них замірялось. Температура то різко підіймалась, то раптово падала. Глибоко під землею чувся гуркіт, який виявлявся в легких струсах. Сонце, як їм здавалось, мало «зелений відблиск», ніби «межа якось викривлювала наш зір». Вони також бачили «зграю птахів, які летіли вглиб континенту — різні види збилися разом: яструби, качки, орли, лелеки; ніби в них була єдина спільна мета».

У Вежі вони ризикнули спуститись лише на кілька рівнів. Я не знайшла ніяких згадок про написи на стінах. «Якщо лінгвіст та біолог і були тут, ми не мали наміру спускатись за ними». Вони повернулися до базового табору і знайшли там тіло біолога, якого було заколото, удари нанесено кілька разів. Лінгвіст залишив просту записку: «Пішов у тунель, не шукайте мене». В мене виникло співчуття до загиблого колеги. Немає сумнівів, що біолог намагався домовитися з лінгвістом. Принаймні, я так казала собі. Можливо, він намагався вбити лінгвіста, який на той момент вже точно був у ментальній пастці Вежі, у пастці написів, зроблених Збирачем. Зараз я