Знищення - Джефф Вандермеєр
Я йшла від басейну до басейну зі своїм сміховинним ліхтариком, шпортаючись з десяток разів, майже падаючи. Якби хтось спостерігав — а хто скаже тепер, що цього не було? — побачив би лайливу, необачну біологиню на підпитку, що втратила всі перспективи, підвішену в невідомості вже другий рік, вразливу й самотню, хоча вона заприсяглася собі, що ніколи не буде самотньою. Те, що вона казала й робила, суспільство таврувало як асоціальність і егоїзм. Вона щось шукала серед ночі у цих припливних басейнах, хоча знайдене впродовж дня було достатньо вражаючим. Вона могла волати, кричати, кружляти на цих ослизлих скелях, ніби й найкраще у світі взуття не може підвести, підсковзнутися, ніби не можна впасти і розкроїти голову, прикрасити дурний лоб морськими блюдцями, вусоногими рачками і кров’ю.
Але насправді навіть якщо я не заслуговую на це — чи я заслуговую на це? І чи дійсно я шукала щось подібне? — я знайшла дещо дивовижне, і воно викрило себе власним світлом. Я прослідкувала за мінливими спалахами з одного з більших басейнів, і зупинилася замислено. Чи мені справді потрібен був знак? Чи я справді хотіла щось дослідити — чи тільки думала, що хотіла? Я вирішила, що таки хочу, бо я рушила до нього, раптово протверезівши достатньо, щоб бачити, куди йду, тож я не впала і не розвалила собі голову, поки дійшла до того басейну й роздивилася, що ж там таке.
Те, що я побачила, врешті опинившись там і ставши навколішки над припливним басейном, вглядаючись в глибину, — це рідкісний вид велетенських морських зірок, шестипроменевих, більших за каструлю; їхнє темне золотаве світіння змушувало палати непорушну воду. Більшість фахівців відмовлялися використовувати її наукову назву на користь більш образної «темний володар». Зірку вкривали товсті шпичаки, а довкола країв я бачила у смарагдово-зеленій оторочці тендітні прозорі війки, тисячі й тисячі війок, які рухали її уздовж наміченого шляху в пошуку жертви — іншої, меншої морської зірки. Я раніше не бачила «темного володаря», навіть в акваріумах, і це було так несподівано, що я забула про сковзку скелю, втратила рівновагу й майже впала — втрималася, лише обпершись рукою об край припливного басейну.
Але що довше я на неї дивилася, то менш зрозумілою ставала істота. Вона здавалась мені чимось чужорідним, і все сильнішим ставало відчуття, що я нічого насправді не знаю — ні про екосистеми, ні про природу. Щось було в моєму стані і його темному сяйві таке, що затьмарювало розум, що змушувало мене бачити цю істоту, яка насправді мала власне місце в біологічній класифікації — була вивчена, описана, систематизована — чимсь, що не може бути зведене до якоїсь із цих категорій. І якщо я дивитимуся далі, зрештою, я змушена буду прийняти, що я знаю менше, ніж нічого, і про себе також, правда це чи ні.
Коли я врешті відвела очі від морської зірки і звелася на ноги, я не могла розрізнити море і небо, не могла сказати, дивлюся я на берег чи на воду. Я була цілковито розгублена, спантеличена, і все, що я могла помітити в цьому стані, — сигнальний вогонь піді мною.
Завернути за ріг, уперше зіткнутися зі Збирачем — це переживалося так само, тільки відчуття були в тисячу разів сильніші. Якщо на тих скелях роки тому я не могла розрізнити море й берег, тут я не могла відрізнити стелю від сходинок, і хоча я спиралася рукою об стіну, здавалося, стіна прогинається від мого дотику, і я щосили намагаюся не провалитися крізь неї.
Тут, у глибині Вежі, я не могла зрозуміти, на що я дивлюся, і мені доводилося докладати зусиль, щоб скласти докупи ціле з частин. Складно сказати, які пробіли моєї свідомості заповнилися б лише тому, що я зняла б тягар усіх цих невідомих.
Чи я казала про золотаве світло, побачене мною? Коли я зайшла за ріг, світло було вже не золотавим, а зелено-голубим, і це зелено-голубе світло було чимось небаченим досі: воно наростало, сліпуче й текуче, густе, багатошарове, всеохопне. Це настільки притлумило мою здатність розрізняти його обриси, що я змусила себе відключити зір, щоб пильніше зосередитися на інших чуттях.
Шум, який я чула тепер, був схожий на крещендо льоду, на потойбічний звук, з яким кришаться людяні бурульки, раніше я вважала його зумером виклику, тепер же він почав перетворюватись; потужна мелодія і ритм заполонили мій мозок. Туманно, наче звіддаля, до мене прийшло усвідомлення, що слова на стіні були навіяні також і звуком, але я не мала здібності чути його раніше. Вібрація мала будову і вагу, і разом з нею прийшов запах гару, наче від старого падолисту, чи від величезного віддаленого перегрітого двигуна. Язик ніби обпекло ропою.
Слова не можуть… фотографії не здатні…
По мірі мого звикання до світла Збирач теж блискавично змінювався, наче знущався з моїх спроб його зрозуміти. Він був постаттю з серії віддзеркалень у віконному склі. Він був послідовністю шарів у формі аркади. Він був величезним потворним слимаком, оточеним ще химернішими створіннями-сателітами. Він був блискучою зіркою. Мої очі наче зісковзували з нього, наче мій зоровий нерв не справлявся з навантаженням.
Потім він перетворився на всепереможну величину перед моїм ослаблим зором, він ріс і ширився, наближуючись до мене. Його форма розповсюджувалася туди, сюди і невідь-куди. Тепер він більше скидався на перепону, стіну, товсті замкнені двері, що перекривають сходи. Не стіну світла — золотого, голубого, зеленого, усіх кольорів — але стіну плоті, що нагадує світло, з гострими й химерними включеннями і структурами, подібними до скрижанілих потоків води. Було враження, що навколо нього в повітрі безтурботно пливуть ніжні пуголовки, але на самій межі видимості, тож я насправді не знала: можливо, вони просто скидалися на пливучі темні плямки, а насправді були тільки обманом зору, не існували.
Всередині цієї розтрісканої маси, всередині цих зображень Збирача — напівосліплена, змушена покладатися на інші чуття — я побачила, як мені здалося, темну тінь руки чи різновид пам’яті про руку в невпинному розмитому русі, що
