Знищення - Джефф Вандермеєр

Я дозволила забутися Скелястій затоці, морській зірці в басейні. Натомість я подумала про журнал чоловіка. Я подумала про чоловіка, у човні, десь на півночі. Я подумала про все, що чекає попереду, — і про жодне з того, що лишилося позаду.

Тож я знову розпласталася по стіні. Тож я знову заплющила очі. Тож я знову витримувала світло, знову здригалася і стогнала, очікуючи, що море наповнить мій рот і голова розвалиться… але нічого такого не сталося. І я не знаю чому, хіба що воно просканувало мене і взяло зразки; відпустивши одного разу на основі невідомих мені критеріїв, Збирач більше не виявляв до мене жодного інтересу.

Я вже майже випустила його з поля зору, повертаючи за ріг над ним, коли якась уперта частина мене наполягла ризикнути і кинути єдиний погляд назад. Усупереч всьому, останній нерозважливий погляд на те, чого я можу ніколи не зрозуміти.

На мене дивилося з-поміж багатьох відображень Збирача ледь видиме обличчя чоловіка, вкрите тінню і оточене неймовірними створіннями, яких я могла назвати тільки його тюремниками.

Обличчя чоловіка виражало таку складну і явну надмірність емоцій, що мене це пронизало наскрізь. Я побачила в цьому обличчі переживання нескінченної туги та болю, так, але крізь них також просвічувало похмуре задоволення, навіть екстаз. Такого виразу я не бачила раніше — але впізнала обличчя. Я бачила його на фотографії. На важкому обличчі зблискувало гостре орлине око, а ліве око губилося — чоловік дивився зизом. Густа борода ховала все, лишаючи лише натяк на гостре підборіддя під нею.

Упійманий всередину Збирача, останній доглядач маяка дивився на мене, як здавалося, не тільки крізь величезну нездоланну прірву, але й крізь час. Хоча він схуд — очі запали, лінія щелепи загострилася — доглядач маяка не постарішав і на день, відколи знявся на фото тридцять років тому. Цей чоловік нині жив у місці, яке жоден із нас осягнути не міг.

Чи знав він, на що перетворився, чи вже давно збожеволів? Чи він міг насправді мене бачити?

Я не знаю, як довго він дивився на мене, споглядав мене, перш ніж я обернулася глянути на нього. Я не знаю, чи він навіть існував до того, як я озирнулася на нього. Але для мене він був реальним, хоч я і впіймала його погляд на таку коротку мить, надто коротку мить, і не могла сказати, щоб щось відбулося між нами. Але скільки часу потрібно на це? Я нічого не могла з ним зробити, в мені не лишилося місця ні на що інше, крім власного виживання.

Могли бути речі набагато гірші за утоплення. Я не знала, що він втратив і що здобув за ці останні тридцять років, але я геть не заздрила його шляху.

До приходу в Нуль-зону я ніколи не бачила снів — або ж ніколи їх не запам’ятовувала. Мій чоловік вважав це дивним, і одного разу сказав, що я ніби живу в тривалому сні, від якого ніколи не прокинуся. Можливо, він жартував, можливо, ні. Зрештою, його роками мучили кошмари, це сформувало його, аж поки не обсипалося з нього, немов оголюючи видимість. Дім і підвал, де скоєно страшний злочин.

У мене був тяжкий день на роботі, і я не сприйняла це серйозно. Особливо тому, що це був останній тиждень перед його від’їздом в експедицію.

— Ми всі живемо в тривалому сні, — відповіла я. — Ми прокидаємося лише тому, що якась подія, якась шпилька вражає край того, що ми вважаємо реальністю.

— Тоді я — шпилька, яка вражає край твоєї реальності, Жар-птахо? — і в цю мить я вловила відчай у його голосі.

— Ох, знову Жар-птахо-дражнилка? — спитала я, вигинаючи брову. Я не почувалася такою вже безтурботною. Мені аж живіт крутило від переживань, але мені здавалося важливим поводитися нормально — заради нього. Коли пізніше він повернувся і я побачила, чим може стати така нормальність, я воліла би стати ненормальною, волати, показати йому будь-що інше, крім буденщини.

— Можливо, я тільки витівка твоєї реальності, — сказав він. — Можливо, я існую лише для того, щоб слугувати тобі.

— Що ж, тоді ти здорово схибив! — сказала я, йдучи на кухню по склянку води. Він узяв другий бокал вина.

— Або ж здорово впорався, бо ти хотіла, щоб я схибив, — відповів він із посмішкою.

Він підійшов до мене ззаду, щоб обійняти. Він мав міцні руки й широкий торс. Його руки були неймовірно чоловічими, щось таке з печерної доби, непристойно сильними, безцінними у веслуванні. Запах гуми й антисептика від пластиру огортав його, як липкий парфум. Він був одним великим пластиром, накладеним просто на рану.

— Жар-птахо, де б ти була, якщо не зі мною? — запитав він.

Я не мала відповіді. Не тут. Не там також. Можливо, ніде.

І знову:

— Жар-птахо?

— Так, — я примирилася з неминучим прізвиськом.

— Жар-птахо, мені так страшно, — зізнався він, — мені страшно, і я маю попросити про егоїстичну річ. Річ, про яку не маю права просити.

— Все одно попроси, — я все ще гнівалася, але за останні дні примирилася з втратою, ізолювала її, тож я стрималася, щоб не вихлюпнути на нього роздратування. В мені також була частина, яка повставала проти постійної відмови від польових виїздів, і вона заздрила цій його можливості. Це була та сама частина, яка втішалася з того, що пустир належав мені одній.

— Чи прийдеш ти по мене, якщо я не повернуся? Будь ласка?

— Ти обов’язково повернешся, — сказала я. І сидітимеш тут, як глиняний бовван, утративши всі риси, які я в тобі знала.

Я шкодую, хай без причин, що не відповіла йому тоді хоча б відмовою. І як я шкодую, хай інакше не могло бути, що, зрештою, я пішла до Нуль-зони не по нього.

Ставок. Скеляста затока. Пустир. Вежа. Маяк. Усі ці місця реальні й нереальні. Вони існують і вони не існують.

Я відтворювала їх в уяві кожною новою думкою, кожною згаданою подробицею, і щоразу вони трішки відрізнялися. Іноді вони ховалися чи маскувалися. Іноді були більш правдоподібними.

Коли я нарешті дісталася поверхні, я лягла на спину просто на верхівці Вежі, надто змучена для руху, усміхаючись від простої, неочікуваної насолоди — тепла вранішнього сонця на моїх повіках. Зрештою, я переосмислювала світ, і навіть тоді мої думки займав доглядач маяка. Я витягла його фото з кишені, розглядала його обличчя, наче він досі