Знищення - Джефф Вандермеєр
Поволі мій чоловік струсив з себе це відчуття. Вони сховались за деревами недалеко від Вежі і перечекали кілька годин, щоб пересвідчитись, що двійники не повернуться. Вони сперечалися, що робити, якщо це станеться. Топограф хотів убити їх, мій чоловік — допитати. Залишковий шок завадив їм завважити відсутність психолога серед них. Якоїсь миті від Вежі почулося шипіння, наче від витоку пари, а в небо з Вежі вдарив промінь світла, а потім так само раптово все зникло. Нікого не дочекавшись, чоловіки повернулись у базовий табір.
На цьому етапі вони вирішили розділитися. Топограф побачив усе, що йому було потрібно і планував негайно від базового табору вирушити стежкою до межі. Мій чоловік відмовився від цієї ідеї, тому що з журналів попередників зрозумів, що «повернення через точку входу — це ще одна пастка». Мій чоловік через якийсь час, не зустрівши жодних перешкод, вирішив рухатись далі на північ, адже «зросла недовіра до самої ідеї межі», хоча він поки що не міг узагальнити «потужність цього відчуття» в струнку теорію.
Прямий опис подій експедиції ішов укупі з більш особистими спостереженнями, і я не маю наміру тут це обговорювати… окрім уривка, що стосується водночас Нуль-зони і наших стосунків.
Зараз, коли я все це бачу і переживаю, яким би жахливим воно не було, я хотів би, щоб ти була тут, щоб ми разом були в цій експедиції. Я би краще тебе зрозумів на цій дорозі на північ, і тобі не довелось би ні про що говорити — мене б це зовсім не турбувало. Ми б ніколи не повернулися, а йшли вперед так далеко, як тільки це можливо.
Повільно і болісно я усвідомлювала, про що читала з перших сторінок його журналу. Мій чоловік жив насиченим внутрішнім життям, яке надто відрізнялось від його компанійської маски, і якби я краще його знала і пропустила через свій захисний бар’єр, могла б це зрозуміти. Але я цього не зробила. Я впустила в своє серце ставок із пуголовками і грибок, який руйнує пластик, але не свого чоловіка. З усього, що було написано в щоденнику, цей аспект вразив мене найбільше. Він вклав свою частку в наші проблеми, надто сильно підштовхуючи мене, вимагаючи від мене надто багато, намагаючись побачити в мені щось, чого немає. Я завжди могла виставити свою дистанцію. А тепер вже надто пізно.
Його особисті спостереження містили багато милих зауваг. Опис припливних басейнів серед скель вздовж узбережжя нижче за маяком. Тривалі спостереження нетипового використання водорізами залишених відпливом на березі устриць для вилову великої риби. Фотографії припливного басейну були вкладені в кишеньку обкладинки. Туди ж були вкладені засушені фрагменти рослин: тоненький стручок та листя невідомого походження. Мій чоловік не цікавився усім цим, навіть спостереження за водорізом чи заповнення щоденника вимагало від нього величезної концентрації. Я знала, що всі ці речі були для мене, і тільки для мене. В них не було жодної ніжності, але і їх стриманість багато про що мені говорила. Він знав, як я ненавиджу слова на зразок любові.
Останній запис датується його поверненням у маяк. «Я знову підіймаюсь уздовж узбережжя, однак не пішки. В зруйнованому селі знайшовся човен, занедбаний та прогнилий, але в мене є достатньо дощок із зовнішньої стіни маяка, щоб полагодити його. Буду плисти вздовж берега так далеко, як тільки зможу, аж до самого острова, а може й далі. Якщо ти читаєш це, саме туди я і прямую, там я і буду». Чи могла бути серед множини перехідних екосистем одна ще навіть більш перехідна, яка знаходиться вже поза впливом Вежі, але ще не під впливом межі?
Коли я закінчила читати журнал, перед моїми очима виникла заспокійлива картина, як мій чоловік сідає у відремонтований ним човен, минає бурхливий прибій і вирушає в мирну, тиху далечінь. Він рухається на північ уздовж узбережжя, сам, переживаючи всі маленькі щасливі моменти свого життя. Я відчула надзвичайну гордість за нього. Тепер я знала, як все розв’язалось. Я відчула це інтуїтивно; такого зв’язку між нами не було раніше.
Потім, у миттєвих проблисках, в обривках думок, в осмисленні прочитаного я міркувала, чи веде він журнал знову, чи око дельфіна здалося мені знайомим не тому, що було таким схожим на людське? Дуже скоро я викинула з голови цю нісенітницю; питання можуть зруйнувати, якщо ти уникаєш відповіді на них достатньо довго.
Мої рани під час дихання спричиняли постійний, але терпимий біль. Не випадково вночі сяйво активізувалось, піднімаючись зі шлунка через легені до самого горла, тож я уявляла, як туманний промінь виривається з мого рота. Я здригнулась, коли уявила сяючий шлейф психолога, який видно здалеку, наче аварійний сигнал. Я не могла чекати ранку, навіть незважаючи на лихе передчуття щодо віддаленого майбутнього. Я повернусь у Вежу просто зараз. Це єдине місце, куди я можу піти. Я залишила автомат та іншу зброю, крім одного пістолета і свого ножа. Я залишила наплічник, а пляшку з водою пристебнула до пояса. Свій фотоапарат я залишила на півшляху до Вежі, під каменем. Бажання все фотографувати та фіксувати буде лише відволікати, а фотографії вартують не більше, ніж зразки. Десятки журналів чекали на мене в маяку. Покоління експедицій маячили переді мною. Обтяжливість цього, безглуздість цього пройняли мене до живого. Все намарно.
Я взяла з собою
