Знищення - Джефф Вандермеєр

Джефф Вандермеєр

Знищення

Книга перша трилогії

ПІВДЕННИЙ ОКРУГ

1. ПОСВЯЧЕННЯ

Вежа, якої тут не мало бути, встромилася в землю там, де чорний ялиновий ліс поступався трясовині, очеретам і покрученим вітром деревам на болотистих низинах. За цими низинами й природними протоками починався океан, а трохи далі на березі височився покинутий маяк. Увесь цей край десятиліттями стояв пусткою з причин, які нелегко пояснити. Наша експедиція першою після більш ніж дворічної перерви входила в Нуль-зону; більшість спорядження наших попередників уже зотліла, а намети й навіси перетворилися на лахміття. Споглядаючи цей незворушний краєвид, я не вірила, що хтось із нас міг угледіти в ньому небезпеку.

Нас було четверо: біолог, антрополог, психолог і топограф. Я біолог. Цього разу — всі жінки; нас обрали згідно зі складним набором змінних, яким керувалися при відправленні експедицій. Психолог, найстарша з нас, була керівником експедиції. Вона ввела нас в гіпнотичний транс задля певності, що ми зберігатимемо спокій при перетинанні межі. За чотири дні важкого переходу ми здолали відстань від межі до узбережжя.

Наше завдання просте: продовжувати урядове дослідження загадкової Нуль-зони, повільно просуваючись далі від базового табору.

Експедиція могла тривати дні, місяці, навіть роки, залежно від різних умов і впливів. Ми мали припасів на шість місяців, крім того, ще на два роки припасів вже зберігалося в базовому таборі. Нас також запевнили, що за потреби буде безпечно їсти власноруч вирощене або добуте. Весь наш харч був копчений, консервований чи пакетований. Найбільш чудернацьким нашим спорядженням були вимірювальні прилади, привішені на поясі кожної з нас: маленькі прямокутники з чорного металу із заскленим отвором усередині. Якщо отвір засвітиться червоним, ми матимемо тридцять хвилин, щоб дістатися «безпечного місця». Нам не казали, що саме прилад вимірює та чому ми повинні боятися червоного світла. Після перших кількох годин я настільки призвичаїлася до цього приладу, що більше навіть не дивилася на нього. Нам заборонили брати годинники й компаси. Діставшись табору, ми заходилися ставити намети й заміняти ушкоджене спорядження принесеним із собою. Ми збиралися перебудувати навіси згодом, щойно впевнимося, що Нуль-зона не впливає на нас. Учасники останньої експедиції зрештою просто зникли, один по одному. Згодом вони повернулися до своїх сімей, тож точно кажучи, вони не зовсім зникли. Вони усього лише зникли з Нуль-зони і з невідомих причин виникли знову у світі за межею. Вони не могли описати подробиць цієї подорожі. Переміщення відбувалося упродовж вісімнадцяти місяців, і попередні експедиції з таким не стикалися. Але й інші явища могли призвести до «передчасного припинення експедиції», як висловилося наше начальство, тож слід було перевірити нашу стійкість до впливу Нуль-зони.

Ми також мали призвичаїтися до середовища. У лісі біля табору могли водитися чорні ведмеді або койоти. Можна було почути раптове «кра» і задивившись, як нічний бугайчик злітає з гілки дерева, необачно наступити на отруйну змію, яких тут водилося щонайменше шість різновидів. Величезні водні рептилії ховалися в бакаях й потічках, тож ми намагалися глибоко не забрідати при заборі проб води. Втім, ці особливості екосистеми не турбували жодну з нас, а от інші деталі дійсно могли засмутити. Дуже давно тут були поселення, і ми натикалися на примарні знаки людського життя: зогнилі халупи з проваленими червоними дахами, заіржавілі залізничні колеса, які по букси вгрузли в багно, і ледь видимі обриси того, що було мазанками для худоби, а нині перетворилося на суміш із шарів глею і глиці.

Але набагато гіршим був глухий, несамовитий стогін у присмерку. Вітер з моря та дивна нерухомість навколо притлумили нашу здатність визначати напрямок, тож здавалося, що звук просочував чорну воду, з якої стриміли водні кипариси. Вода була така темна, що ми бачили в ній свої обличчя. Рівна, мов скло, вона ніколи не брижилася і відбивала бороди сірого моху, який душив кипариси. Все, що ви могли побачити в напрямку океану, — чорна вода, сірі стовбури водяних кипарисів і незмінні, непорушні дощові потоки моху. Все, що могли почути, — глухий стогін. Ці враження не зрозуміти тому, хто там не був. Цієї краси також не зрозуміти; коли ви бачите красу в спустошенні, це змінює щось всередині вас. Спустошення намагається вами заволодіти.

Я зазначала, що ми знайшли вежу в місці, де ліс почав заболочуватися і перетворився на солончак. Це сталося на четвертий день після того, як ми дісталися базового табору. За цей час ми майже зорієнтувались. Ми не сподівалися нічого тут знайти, спираючись на принесені нами карти й поплямовані водою, запорошені тирсою документи, залишені попередниками. Але ось він, круглий блок сіруватого каменю, схожий на суміш цементу й ракушняку: оточений китицями жорсткої трави, наполовину схований під опалим мохом ліворуч від стежки. Цей блок був до двадцяти метрів у діаметрі й на двадцять сантиметрів піднімався над землею. Жодних карбувань чи написів на ньому, з яких можна було б дізнатися про його призначення чи виробників. Квадратний отвір на поверхні, спрямований чітко на північ, відкривав сходи, які спірально спускалися у пітьму. Вхід затуляли сіті бананових павуків і уламки гілок, знизу віяв холодний протяг.

Попервах тільки я бачила в ньому вежу. Я не знаю, чому слово вежа спливло в мені, не зважаючи на те, що вона була в землі. Я так само могла б вирішити, що це бункер або засипана будівля. Але щойно побачивши сходи, я згадала маяк на узбережжі й пережила раптове видіння останньої експедиції — як вони зникають, один по одному, і дещо згодом земля зрушується, рівномірно і планомірно, тільки маяк залишається стояти, де стояв, а його підземна частина переноситься далі на суходіл — я побачила це в численних яскравих подробицях. Ми стояли всі разом, і я завважила, що це була моя перша ірраціональна думка, відколи ми дісталися місця.

— Це неможливо, — сказала топограф, утупившись у карти.

Густа післяобідня тінь огорнула її прохолодною пітьмою, тож слова прозвучали тривожніше, ніж за інших обставин. Сонце вказувало нам, що скоро доведеться ввімкнути ліхтарики для дослідження неможливого, хоча я б залюбки робила це в повній темряві.

— Але ж воно є, — відповіла я. — Хіба що відбувається масова галюцинація.

— Цей зразок архітектури важко ідентифікувати, — сказала антрополог, — матеріали неоднозначні, вказують на місцеве походження, але не обов’язково на місцеву конструкцію. Поки не зайдемо всередину, ми не