Знищення - Джефф Вандермеєр
— Ми маємо продовжувати згідно з нашим планом, — сказала психолог, — ми мусимо дослідити… вежу.
Слово вежа в цьому контексті виглядало відвертим проханням моєї прихильності.
Топограф вагалася, наче протидіяла нічним навіюванням психолога. Це насторожило мене в іншому плані. Я не збиралася полишати Нуль-зону, доки не зможу дослідити вежу. Це переконання проникло в кожну мою частинку. І в цьому контексті я не могла навіть думки припуститися, що ми так скоро втратимо ще одного члена команди, і я залишуся наодинці з психологом. Не тоді, коли я була така непевна щодо неї, не тоді, коли я все ще не знала, який вплив на мене спричинив контакт зі спорами.
— Вона права, — сказала я, — ми маємо продовжувати місію. Ми можемо працювати й без антрополога.
Але мій погляд, спрямований на топографа, чітко показав обом, що згодом ми ще повернемося до питання щодо антрополога.
Топограф згідно кивнула і відвела погляд.
Психолог виразно зітхнула, виказуючи полегшення й водночас втому.
— Тож ми це владнали, — сказала вона і прослизнула повз топографа готувати сніданок. Раніше сніданок завжди готувала антрополог.
Біля вежі ситуація знову змінилася. Ми з топографом спакували достатньо їжі й води, щоб провести цілий день під землею. Ми обидві несли зброю. Ми обидві одягли респіратори, щоб захиститися від спор, хоча для мене це вже не мало значення. Ми обидві були в касках із прикріпленими на них ліхтариками.
Психолог зупинилась на траві перед вежею, трохи позаду нас. Вона сказала:
— Я охоронятиму вас тут.
— Від чого? — скептично запитала я. Не хотілося випускати психолога з поля зору. Я хотіла, щоб вона розділила з нами ризик досліджень, а не стояла нагорі, маючи над нами владу завдяки цій позиції.
Топограф також не була від того в захваті. Вона з благанням в голосі попросила (відчувалося, що вона дуже хвилюється):
— Ти б мала йти з нами. Утрьох безпечніше.
— Але вам потрібно знати, що вихід охороняється, — сказала психолог, пересмикуючи затвор на пістолеті. Я відмітила про себе, що різкий скрегіт відлунював довше, ніж очікувалося.
Топограф ухопилася за свій автомат міцніше, я бачила, як побіліли кісточки її пальців:
— Ти мусиш спуститися з нами.
— Немає жодного зиску від ризику йти вниз усім нам, — сказала психолог, і в її інтонаціях я розпізнала гіпнотичне навіювання.
Захват топографа на автоматі ослаб. Риси її обличчя на мить зробилися якісь невиразні.
— Ти права, — сказала топограф, — звісно, ти права. Тепер усе стало на свої місця.
Мене охопив напад страху, аж мурашки забігали по спині. Тепер було двоє проти одного.
Я обмірковувала це якусь мить, витримавши довгий пильний погляд психолога, що зосередила на мені всю увагу. В голові народився паранойяльний сценарій нічних жахів: ніби ми повертаємось, а вхід заблоковано, або психолог відстрілює нас по черзі, поки ми вибираємось назовні. Але ж їй багато разів траплялася така нагода за останній тиждень, поки ми спали вночі.
— Це не так важливо, — сказала я за мить, — ти для нас цінна, як нагорі, так і там, унизу.
Тож ми спускалися, як і раніш, під пильним поглядом психолога.
Перше, що я помітила на початковому рівні, ще до того, як ми потрапили у широкий вхідний колодязь, який спірально спускався вниз, до того, як ми знайшли слова на стіні… вежа дихала. Вежа дихала, і стіни, коли я підійшла торкнутися їх, відлунювали серцебиттям… вони були не з каменю, а з живих тканин. Ці стіни все ще були порожніми, але від них підіймалося срібно-біле фосфоресцентне світло. Перед очима в мене все попливло, і я важко осіла біля стіни; топограф була поруч, намагаючись мене підвести. Коли я нарешті встала, думаю, я тремтіла. Не впевнена, що можу словами передати значимість цієї миті. Вежа була в певному сенсі живою істотою. Ми спускалися в організм.
— Щось не так? — спитала топограф приглушеним через маску голосом. — Що трапилося?
Я схопила її долоню і притулила до стіни.
— Відпусти мене! — вона спробувала відсмикнути руку. Але я не відпустила.
— Відчуваєш це?
— Відчуваю що? Про що ти говориш? — звісно, вона була налякана. На її думку, я діяла нераціонально. Проте я наполягала:
— Вібрації. На кшталт ударів.
Я прибрала свою руку й відступила на крок. Топограф зробила довгий глибокий вдих і затримала руку на стіні.
— Ні. Можливо. Ні. Ні, нічого.
— А як щодо стіни? З чого вона?
— З каменю, звісно, — сказала вона. В світлі ліхтаря на моїй касці її затінене обличчя здавалося сплюндрованим, темрява підкреслювала її великі чорні очі, а маска створювала відчуття, ніби в неї немає носа і рота.
Я набрала повні груди повітря. Хотіла вивалити все одразу: що я була заражена, що психолог гіпнотизує нас значно частіше, ніж ми можемо уявити. Що стіни зроблені з живих тканин. Але я не стала. Натомість, я «підібрала все своє лайно», як казав мій чоловік. Я підібрала все своє лайно тому, що нам треба було йти вперед, а топограф не могла бачити те, що бачила я, не могла відчувати те, що відчувала я. Я не могла змусити її побачите це.
— Забудь, — сказала я, — просто на мить втратила орієнтацію.
— Слухай, нам зараз же треба повертатись нагору. Ти панікуєш, — відповіла топограф.
Нам всім казали, що в Нуль-зоні ми можемо бачити речі, яких немає. Я знала, вона думала, що саме це зі мною й трапилось.
Я підняла чорну коробочку на своєму поясі:
— Ні, не блимає. Ми в порядку.
Це був жарт, кволий, але жарт.
— Ти бачила щось, чого там немає, — не давала вона мені зірватися з гачка.
«Ти не бачиш, що там є», — подумала я.
— Можливо, — згодилася я, — але це не так важливо. Хіба це не частина всієї експедиції — звітувати? Можливо, те, що бачу я і не бачиш ти, важливе?
Топограф трохи повагалася.
— Як ти почуваєшся?
— Добре, — збрехала я. — Зараз я вже нічого не бачу, — я знову збрехала. Моє серце було наче звір, що потрапив у пастку грудної клітки і намагається вирватися звідти. Топограф тепер була оточена ореолом фосфоресцентного світла від стін. Нічого не змінилося. Мене не відпустило.
— Тоді продовжимо, — сказала топограф, — та лише якщо
