Знищення - Джефф Вандермеєр
Внизу тіні присунулися ближче до стін. Температура впала, і звуки стали глухими, м’які сходинки поглинали наші кроки. Приблизно на глибині шести метрів під поверхнею землі прохід відкрився на нижній рівень. Стеля була висотою до трьох метрів, отже, над нами лежало ще добрих три метри каменю. Ліхтарик на автоматі топографа освітлював простір, але вона стояла до нас спиною, оглядаючи стіни, білуваті, позбавлені жодного оздоблення. Кілька тріщин свідчили хіба що про плин часу чи якийсь випадковий удар. Підземна частина здавалася такою ж за об’ємом, як і видима верхівка, що знову підкріплювало думку про єдину монолітну структуру, закопану в землю.
— Воно йде далі, — сказала топограф і спрямувала автомат у дальній кут, протилежний до входу, яким ми сюди потрапили. Там була кругла арка, і морок наводив на думку про сходи вниз, цей рівень вежі був не так поверхом, як сходовим майданчиком чи частиною надбудови. Топограф рушила в бік арки, тимчасом як я заглибилася у вивчення стін в світлі ліхтарика. Їх абсолютна пустота заворожила мене. Я спробувала уявити будівельника споруди, але не змогла.
Я знову пригадала обриси маяка, що їх я побачила в надвечір’ї першого дня в базовому таборі. Ми припустили, що ця споруда є маяком, тому що він був позначений на карті в цьому місці і тому що всі одразу визнали, що саме так мав би виглядати маяк. Насправді, топограф і антрополог відчули щось на кшталт полегшення, коли побачили маяк. Його присутність і на карті, і в дійсності переконала й упевнила їх. Крім того, розуміння функції маяка підбадьорювало їх.
Щодо вежі ми не мали подібних знань. Не могли повністю осягнути її обриси. Не мали уявлення про її призначення. І коли ми почали спускатися у вежу, ми усе ще не отримали від неї навіть жодної підказки. Скільки б не озвучувала психолог результати вимірів «верхівки» вежі, ці цифри поза контекстом не мали жодного сенсу. Чіплятися за них було формою божевілля.
— Вона кругла в перерізі, що видно по внутрішній поверхні стіни, а це передбачає високу точність при створенні будівлі, — сказала антрополог. Будівлі. Вона вже почала відступатися від думки про тунель.
Усі мої думки посипалися з мого рота, ніби остаточно звільняючи від стану, який мене перед тим охоплював:
— Але яке її призначення? І як таке може бути, що її немає на картах? Чи могла одна з попередніх експедицій побудувати її й приховати? — я запитувала й запитувала, не чекаючи на відповідь. Хоча жодної загрози поки не виявилося, здавалося важливим не допустити жодної миті тиші. Ніби пустота стін підживлювала тишу, і ніби щось могло виникнути в проміжку між нашими словами, якщо ми не будемо обачними. Якби я висловила ці побоювання психологу, вона б занепокоїлась, я знаю. Але я найбільше з усіх любила усамітнення, і я б сказала, що це місце цієї миті споглядає нас.
Я не встигла сформулювати питання, бо, на превелике полегшення антрополога, топограф раптом охнула.
— Погляньте! — сказала топограф, спрямувавши світло ліхтарика просто в арку. Ми поспішили до неї, присвічуючи своїми ліхтариками.
Сходи справді вели вниз, цього разу по плавній кривій, і сходинки були набагато ширші, але матеріал лишався той же. Приблизно на рівні плеча, десь на висоті півтора метра я побачила на внутрішній поверхні стіни те, що попервах прийняла за зелені повзучі стебла, які тьмяно поблискували, спускаючись нижче в пітьму. Раптом сплив безглуздий спогад про рослинний орнамент на стіні ванни в будинку, де ми жили з чоловіком. Поки я вглядалася, «стебла» набули виразності, і я побачила, що це написані курсивом слова, літери виступали зі стіни на п’ятнадцять сантиметрів.
— Світіть сюди, — сказала я і ступила повз них кілька кроків. Кров знову прилила мені до голови, у вухах зашуміло. Ціною надзусилля мені вдалося пройти ці кілька кроків. Я не можу сказати, що мене підштовхнуло, крім того, що я біолог, а це виглядало до певної міри органічним. Якби з нами була лінгвіст, я б поступилася їй.
— Не торкайся цього, чим би воно не було, — застерегла антрополог.
Я кивнула, але була надто зачарована відкриттям. Якби я відчула внутрішній поштовх торкнутися слів на стіні, я б не змогла стриматися.
Чи вразило мене, коли я наблизилася, те, що я розуміла мову, якою написані слова? Так. Чи сповнило мене змішане відчуття підйому і трепету? Так. Я намагалася придушити тисячі нових питань, які в мені спливали. Якомога спокійнішим голосом, зважаючи на важливість моменту, я прочитала від самого початку: «Де лежить гнітючий плід узятий з руки грішника я плодитиму сім’я мерців щоб розділити з червами що…»
Далі написане поглинула пітьма.
— Слова? Слова? — спитала антрополог.
Так, слова.
— З чого їх зроблено? — запитала топограф.
Хіба вони мають бути зроблені з чогось?
Світло, що падало на речення, тремтіло й похитувалося. «Де лежить гнітючий плід…» занурювалося то в тінь, то в світло, наче за його зміст розгорілася битва.
— Заждіть. Я мушу підійти ближче.
Справді мушу? О, так, я мушу підійти ближче.
З чого їх зроблено?
У мене навіть думки такої не було, хоча мала б з’явитись, я намагалася розібрати зміст речення, мені навіть не спало на думку взяти зразок матеріалу. Яке полегшення принесло це запитання! Воно допомогло мені подолати нав’язливе бажання читати далі, спускатися глибше в пітьму, продовжувати спуск, поки я не прочитаю все, що тут написано. Ті початкові фрази вже проникли в мою свідомість у несподіваний спосіб, упавши на родючий ґрунт.
Тож я ступила ближче, вглядаючись в слова: «Де лежить гнітючий плід…» Я бачила, що літери, зв’язані курсивним письмом, створені з того, що дилетанту могло здатися папоротеподібним мохом, але насправді швидше було грибом або якимсь іншим еукаріотичним організмом. Закручені волокна міцно прилягали одне до одного і росли просто зі стіни. Від літер віддавало глиною з легким відтінком зіпсутого меду. Цей маленький ліс погойдувався, майже непомітно, як водорості в легких океанічних течіях.
У цій мініатюрній екосистемі існували й інші елементи. Напівприховані зеленими волокнами, більшість цих створінь були прозорі, а формою нагадували крихітні долоньки, їхні «пальці» закінчувалися
