Знищення - Джефф Вандермеєр
Тепер я спробувала відступити, відповзти по сходах, але не змогла. Чи тому, що Збирач упіймав мене, чи мій мозок зрадив мене, я не могла поворухнутися.
Чи то Збирач змінився, чи я — то випадала з реальності, то поверталася в свідомість. Здавалося, тут нічого немає, зовсім нічого, ніби слова писалися самі собою, а потім Збирач повертався до існування, а потім знову згасав, а все, що лишалося незмінним, — тільки натяк на руку і відчуття, що слова пишуться.
Що робити, коли п’яти чуттів стає недостатньо? Бо я насправді все ще не бачила, не так, як я бачила його під мікроскопом, і це лякало найбільше. Чому я його не бачу? В моїй уяві я стояла над морською зіркою в Скелястій затоці, а вона росла й росла, поки припливний басейн перетворився на цілий світ, а я погойдувалася на його неспокійній, сяючій поверхні, знову вглядаючись у зоряне небо, поки його сяйво пливло угору просто крізь мене.
Усупереч невимовному тиску світла, наче вся вага Нуль-зони зосередилася тут, я змінила тактику, спробувала зосередитися тільки на створенні слів на стіні, на уявленні про голову чи шолом, чи… щось іще?., десь там над рукою. Каскад іскор, які, як я знала, були живими організмами. Нове слово на стіні. Я все ще не бачу, сяйво закручується в мені, набуваючи форми тиші, наче ми в соборі.
Неймовірність цього досвіду вкупі з серцебиттям і крещендо звуку невпинного письма наповнили мене вщерть, аж поки в мені не лишилося жодної порожнини. Ця мить, якої я, певно, несвідомо чекала усе життя, — ця мить зустрічі з найпрекраснішою, найжахливішою істотою, яку я коли-небудь бачила, — була за межами розуміння. Яке недолуге обладнання я принесла, яке недолуге ім’я дала йому — Збирач. Час видовжувався, ставав нічим іншим, як паливом для слів, створених істотою на стіні хтозна як довго, хтозна для чого.
Я не знаю, скільки я нерухомо простояла на порозі, споглядаючи Збирача. Я могла дивитися на нього вічно й не помітити безтямного плину років.
Але що далі?
Що трапиться після звільнення й нерухомості?
Або смерть, або повільне й неодмінне згасання. Повернення у фізичний світ. Не те, щоб я звикла до присутності Збирача, але я досягла стадії — на єдину примарно крихітну мить — коли я знову зрозуміла, що Збирач — це організм. Складний, особливий, заплутаний, жахаючий, небезпечний організм. Він міг лежати за межами сприйняття моїх чуттів, моєї науки, мого інтелекту — але я все ще вірила, що зустріла нову форму життя, яка могла мімікрувати, користуючись моїми власними думками. Навіть тепер я припускала, що могла сама видобувати ці враження з власної голови без сторонньої допомоги і переносити їх назад на себе, наче камуфляж, — щоб збити з пантелику біолога в мені, зруйнувати рештки власної логіки.
Із зусиллям, яке відчувалося як ниття кінцівок, як зміщення кісток, я повернулася спиною до Збирача.
Поворот, така проста дія, приніс стільки полегшення, що я розпласталася по дальній стіні, по кожному прохолодному горбочку. Заплющила очі — навіщо мені зір, якщо все бачене зраджує мене? — і стала боком пробиратися назад, усе ще відчуваючи світло спиною. Відчуваючи музику слів. Забутий пістолет врізався в стегно. Сама ідея пістолета зараз здавалася жалюгідною і нікчемною, як і слово зразок. Обидва передбачали спрямованість. А до чого тут прямувати?
Я зробила крок чи два, коли наростаюче відчуття тепла і ваги облизало мене, вогко накотилося на мене, наче густе світло перетворилося на море. Я подумала, що порятунок близько, але це було не так. Після наступного кроку, коли я почала задихатися, я зрозуміла, що світло дійсно стало морем.
Чомусь, хоча насправді я не була під водою, я дійсно почала тонути.
Жах, який наростав у мені, неймовірна безформна паніка дитини, яка впала у фонтан і вперше відчула, як її легені наповнюються водою, і вона може померти. Цьому не було кінця і не було можливості цього уникнути. Мене затопив зелено-блакитний густий океан, сповнений іскрами, і я просто продовжувала топитися і боротися із потопанням, поки якась частка мене не усвідомила, що я топитимуся вічно. Я уявила, як падаю сторчма зі скелі, лечу, розбиваюся об прибій, мене викидає на берег за тисячі кілометрів від цього місця, невпізнанну, видозмінену, але все ще сповнену жахливих спогадів про цю мить.
Потім я пережила відчуття, наче мені в спину втупилися сотні очей. Я була створінням у басейні, яке спостерігала величезна маленька дівчинка. Я була мишкою на пустирі, яку ловить лисиця. Я була жертвою, яку морська зірка вловила і затягла вглиб припливного басейну.
В якійсь відособленій частині мене сяйво переконувало мене прийняти, що я не переживу цю мить. Я хотіла жити, справді хотіла. Але я більше не могла. Я навіть дихати більше не могла. Тож я відкрила рот і впустила воду, впустила потік. Хоча насправді це не було водою. І очі наді мною не були очима, і я була упіймана Збирачем, і дозволила йому ввійти, і виявила, що вся його увага була зосереджена на мені, і я не могла рухатися, не могла думати, була безпомічна і самотня.
Лютий водоспад обвалився на мою свідомість, але вода складалася з пальців, сотень пальців, обмацуючи мою шию, втискаючись мені під шкіру, проникаючи крізь кістки черепа в мій мозок… а потім тиск полегшився, навіть попри відчуття необмеженої сили, що не давала мені звестися певний час, я все ще топилася, крижаний спокій обійняв мене, і крізь спокій проступило величне зелено-голубе світло. Я відчула запах горілого у власній голові, і була мить, коли я волала, мій череп кришився в порох і знову збирався крихта за крихтою.
Там буде полум’я що знає тебе на ім’я і в присутності гнітючого плоду його темне полум’я охопить кожну частину тебе.
Це була найгірша агонія, яку я коли-небудь переживала, наче в мене раз за разом встромляли металевий стрижень, і біль покрив мене, ніби друга шкіра, всередині контурів мого тіла. Усе забарвилося в червоне. Я відключилася. Я отямилася. Відключилася, отямилася, відключилася, постійно намагаючись вдихнути, зігнувши коліна, шкрябаючи стіну. Я відкрила рот для крику настільки широко, що в щелепі щось
