Знищення - Джефф Вандермеєр
Я хотіла — я потребувала — знати, що я дійсно його бачила, що це не був привид, викликаний Збирачем, і я чіплялася за будь-що, що допомагало мені повірити в це. Найбільше мене переконувала не фотографія, а зразок, узятий антропологом із краю Збирача, зразок, який гарантовано був тканиною людського мозку.
Це була моя остання надія, я і почала придумувати історію доглядача маяка, я старалася з усіх сил, навіть коли знову прямувала до базового табору. Це було складно тому, що я нічого не знала про його життя, не мала жодних зачіпок, які могли допомогти мені його уявити. Я мала тільки фото і той жахливий погляд на нього у Вежі. Все, про що я могла думати, — це, що колись, можливо, цей чоловік жив нормальним життям, але жоден із звичних ритуалів, які визначають нормальність, не має жодної тривкості — і не здатен захистити. Його підхопила буря, яка досі не стихла. Можливо, він навіть бачив її наближення з верхівки маяка, коли хвиля Події наближалася.
І що ж утворилося? Що, на мою думку, утворилося? Я думала про це, як про скалку, можливо, довгу й товсту скалку, таку величезну, що вона увігналася глибоко в бік світу. Встромила себе в світ. І з цієї гігантської скалки виділяється безкінечна, можливо, несвідома потреба поглинати й уподібнювати. Поглинач і поглинений взаємодіють через каталізатор — написання слів, яке запускає рушій перетворення. Можливо, це створіння, які живуть в досконалому симбіозі з господарем та іншими істотами. Можливо, це «просто» машина. Але в будь-якому разі, якщо він розумний, цей розум надто відрізняється від нашого власного. З наших екосистем він створює новий світ, мета й процеси якого цілковито інакші, — він працює шляхом найвищої форми віддзеркалення, залишаючись прихованим у безліч різних способів і не поступаючись засадами власної інакшості, коли перетворюється на те, з чим стикається.
Я не знаю, як сюди потрапила ця скалка, з якого місця вона прийшла, на щастя, нещастя чи згідно промислу знайшла вона доглядача маяка і не відпустила його. Як довго вона переробляла його, перелаштовувала його, залишається загадкою. Не було нікого, хто б міг це побачити, жодного свідка, — аж поки тридцять років по тому біолог упіймала його погляд і спостерегла, чим він став насправді. Каталізатор. Іскра. Рушій. Піщинка, яка утворює перлину? Чи тільки мимовільний пасажир?
І коли його долю було визначено… уявіть експедиції — дванадцять, п’ятдесят, сто, неважливо скільки, — які виходять на контакт з цією сутністю чи сутностями й стають матеріалом для оновлення. Ці експедиції, які потрапляють сюди через якусь приховану точку входу в таємничій межі, точку входу, яка (можливо) віддзеркалюється туди з глибин Вежі. Уявіть ці експедиції, а потім усвідомте, що вони всі продовжують існувати в Нуль-зоні в якійсь формі, навіть у тих, які повернулися назад, особливо в тих, які повернулися назад, накладаючись один поверх іншого, спілкуючись у той спосіб, який було їм залишено. Уявіть, що це спілкування часом робить пейзаж страхітливим через самозакоханість нашого людського погляду, але це всього лише частина цього природного середовища. Я можу ніколи не дізнатися, що запустило створення двійників, але це й не важливо.
Також уявіть, що поки Вежа створює і перетворює світ всередині межі, вона також повільно засилає своїх посланців за межу навіть у більшій кількості: в зарослих садках і покинутих полях її посланці вже почали свою працю. Як вони переміщалися і наскільки далеко? Які дивні процеси змішуються й зливаються? В майбутньому проникнення може сягнути навіть однієї далекої місцини на скелястому узбережжі і тихо прорости в тих припливних басейнах, які я так добре знаю. Звісно, якщо я не помиляюся, Нуль-зона не скине заціпеніння, змінюючись і стаючи інакшою порівняно з самою собою.
Мене лякала думка, яку я не могла відігнати після побаченого, що я більше не можу впевнено сказати, ніби це зло. Тільки не тоді, коли зіставляла незайману природу Нуль-зони і надзвичайно змінений нами світ за межею. Перед смертю психолог сказала, що я змінилася, і я думаю, вона мала на увазі змінила бік. Це неправда — я навіть не знаю, на якому я боці і що це може значити, — але це могло бути правдою. Тепер я бачу, що мене можливо було переконати. Релігійна чи забобонна людина, що вірить в ангелів і демонів, могла бачити це інакше. Майже будь-хто інший міг бачити це інакше. Але я — не вони. Я усього лише біолог, і я не потребую, щоб все це мало глибше значення.
Я усвідомлювала, що всі ці спостереження неповні, неточні, недбалі, нікчемні. Якщо я не маю справжніх відповідей — то лише тому, що ми все ще не знаємо, яке питання ставити. Наші інструменти недосконалі, наша методика хибна, наші мотиви корисливі.
Небагато лишилося вам розповісти, і я робила це зовсім неправильно. Що ж, я старалась. Залишивши Вежу, я швидко повернулася до базового табору, а потім вирушила туди, на верхівку маяка. Я провела довгих чотири дні, приводячи до ладу звіт, який ви читаєте, незважаючи на всі його помилки, і доповнила його іншим журналом із записами про всі мої відкриття щодо всіх зразків, узятих мною та іншими членами експедиції. Я навіть батькам записку написала.
Я скріпила ці матеріали разом із журналом мого чоловіка і залишила їх тут, на купі під лядою. Стіл і килимок я зсунула, щоб усі могли знайти сховане. Я повернула фото доглядача маяка в рамку й повісила на стіну. Я також ще раз окреслила колом його обличчя, просто не змогла стриматись.
Якщо натяки в журналах правильні, якщо Збирач завершить свій останній цикл у Вежі, Нуль-зона увійде в бурхливу пору крові й барикад, різновид руйнівної линьки, якщо можна це так назвати. Можливо, навіть через поширення активованих спор, вивергнутих із написаних Збирачем слів. Дві минулі ночі я бачила, як здіймається і розростається над Вежею енергетичний вихор, як він розсіюється над довколишнюю природою. Хоча поки що ніщо не вилізло з моря, зі зруйнованого селища з’явилися постаті й рушили до Вежі. У базовому таборі немає ознак життя. На пляжі унизу від психолога не лишилося навіть черевиків, наче вона розчинилася в піску. Щоночі стогін істоти засвідчує мені, що вона утримує владу над царством очеретів.
Споглядаючи згасання останнього попелу нав’язливих бажань, я мушу пізнати все… хоч щось… і на його місці лишиться знання, якого не дасть мені
