Знищення - Джефф Вандермеєр
Я відкинула пістолет у пісок, зіжмакала конверт і швиргонула слідом. Я думала про знайдений журнал чоловіка і про те, що в певному розумінні ця знахідка гірша, ніж її відсутність. І глибоко в душі я все ще сердилася на психолога.
Насамкінець я обшукала кишені її штанів. Добула трохи дріб’язку, замацаний щасливий камінчик і аркушик паперу. На аркушику я знайшла список гіпнотичних навіювань, зокрема «паралізувати», «домогтися схвалення», «примусити підкоритися», до кожного — слово або фраза активації. Раз вона записала їх, то, певно, мала боятися забути, які слова дають контроль над нами. Її записка містила й інші нагадування, наприклад: «Топограф потребує підсилення», «свідомість антрополога вразлива». Про мене вона занотувала тільки шифровану фразу: «Мовчання створює власне повчання». Як проникливо.
Слово «Знищення» було підписане «Допомагає індукувати негайне самогубство».
В нас було вбудовано кнопки самознищення, але та єдина, яка могла їх натиснути, вже сама мертва.
Частину життя мого чоловіка визначили кошмари, які він бачив у дитинстві. Вони включали дім, підвал і жахливий злочин, що стався там. Цей виснажливий досвід відправив його до психіатра. Але психіатр виключав витіснені спогади, тож зрештою чоловікові залишилося позбуватися отрути, записуючи все у щоденник. Ставши дорослим, уже в університеті, за кілька місяців до того, як піти в морську піхоту, він потрапив на фестиваль класичного кіно… і там, на великому екрані, мій майбутній чоловік побачив, як втілюються його сни. Лише тоді він усвідомив, що це все була тільки телепередача, яку він переглянув у дворічному віці, бо хтось залишив телевізор увімкненим на страшному фільмі. Скалка в його свідомості, яку нікому не вдавалося витягти, розсмокталася сама собою. Він казав, що тієї миті він усвідомив своє звільнення, і причиною стало те, що він залишив позаду тіні зі свого дитинства… тому що все було тільки ілюзією, вигадкою, нашкрябаною в його свідомості, яка оманливо посилала його в одному напрямку, коли він мав рухатися в іншому.
— Мені певний час сниться сон, — зізнався він тієї ночі, коли згодився взяти участь в одинадцятій експедиції, — новий, і цього разу зовсім не кошмар.
У цьому сні він линув через давній праліс на висоті польоту луня, і відчуття свободи «…було неперевершеним. Наче узяти все з моїх кошмарів і вивернути навспак». Сни посилювалися і повторювалися, змінювалася їх інтенсивність і точка спостереження. В деяких снах він плив каналами у болотах. В інших він ставав деревом чи краплею води. Все, що він відчував, підбадьорювало його. І все це спричиняло бажання відвідати Нуль-зону.
Хоча він багато не міг мені сказати, він зізнався, що кілька разів зустрічався з людьми, які проводили набір в експедицію. Він годинами розмовляв з ними, він знав, що це правильне рішення. Це честь. Не кожного брали — багатьом відмовили, інші вибули при відборі. А інші, казала йому я, мали задуматися, що вони коять, але було вже пізно. Все, що я тоді зрозуміла про те, що він звав Нуль-зоною, походило із туманних офіційних розповідей про екологічну катастрофу, разом із чутками і сторонніми перешіптуваннями. Небезпека? Не впевнена, що це дійшло до мене тією мірою, що й думка про те, що чоловік хоче мене покинути, але замовчує це вже кілька тижнів. Я ще не була знайома з ідеєю гіпнозу або навіювання, тож мені не спало на думку, що його могли зробити поступливим під час зустрічей. Моєю відповіддю було абсолютне мовчання, коли він вглядався в моє обличчя, що б він не думав на ньому знайти. Він відвернувся, сів на тахті, я налила собі великий бокал вина й сіла у крісло навпроти. Так ми сиділи довгий час.
Згодом він знову заговорив — про те, що він знав про Нуль-зону, про те, як його не задовольняє нинішня робота, як він потребує більше викликів. Але я насправді не слухала. Я думала про власну щоденну роботу. Я думала про дику природу. Я думала, чому я не зробила те саме, що він робив тепер: не мріяла про інші місця і способи туди потрапити. В цю мить я не засуджувала його, зовсім ні. Хіба ж я час від часу не виїздила на польову роботу? Я не була відсутня місяцями, але загалом це було те саме.
Заперечення прийшли згодом, коли нарешті я усвідомила. Суперечок не було. Я ніколи не просила його залишитися. Я не могла так вчинити. Можливо, він навіть думав, що від’їзд врятує наш шлюб, якось зблизить нас. Я не знаю. Гадки не маю. Є речі, в яких я ніколи не була успішною.
Але коли я стояла над тілом психолога, дивлячись на море, я знала, що журнал чоловіка чекає на мене, я скоро дізнаюся, з якими кошмарами він тут зіткнувся. І також я знала, що все ще відчайдушно звинувачую його за його рішення… і хай навіть так, глибоко в серці я почала вірити, що не було місця, в якому я б хотіла опинитися замість Нуль-зони.
Я надто забарилася і мусила йти в темряві, щоб дістатися базового табору. Повільним кроком я б дісталася туди до полуночі. Були певні переваги в тому, щоб прибути неочікувано, зважаючи на те, як ми розійшлися з топографом. Щось також підказувало мені, що не варто залишатися на ніч у маяку. Можливо, тільки через тривогу, викликану дивною раною психолога, а може, я відчувала ніби присутність чогось невідомого в цьому місці; безвідносно до причин, я вирушила, щойно напакувала в наплічник припаси й журнал чоловіка. За мною стримів, ще більш похмурий обрис того, що було вже насправді не маяком, а гробницею. Озираючись назад, я бачила, як б’є вгору тонкий зелений струмінь світла, окреслює вигин дюни, і відчувала ще сильніше бажання збільшити відстань між нами. Це рана психолога, тіло якої лежало на пляжі, сяяла
