Знищення - Джефф Вандермеєр
Але я почала розуміти, що ви мали вести партизанські бої проти тих сил, що обжили Нуль-зону, якщо ви взагалі хотіли битись. Ви мали злитися із місциною, або, як автор будякових хронік, ви мали вдавати, що вас тут немає, так довго, як тільки можна. Пізнати її, назвати її — означало прийняти її. Я гадаю, з цієї причини я продовжувала визначати зміни в собі як «сяйво», бо надто ретельне дослідження цього стану — задля його вимірювання чи емпіричного визначення при тому, як мало я впливала на нього, — могло його тільки укріпити.
Якоїсь миті я почала панікувати через величезну кількість зшитків, що лежали переді мною, і цей страх допоміг мені звузити фокус: тепер я шукала тільки фрази, ідентичні чи подібні за тоном до слів на стіні вежі. Я накинулася на гору паперів більш цілеспрямовано, прокопалася в середні секції, і прямокутник світла наді мною упевняв мене, що все це не стало змістом мого існування. Я копирсалася, наче щур чи лусочниця, я занурювала руки в це місиво і витягала те, що могла ухопити. Часом я втрачала рівновагу і поринала в папери, змагалася з ними, в ніс набивався порох, я відчувала його смак на язиці. Якби хтось поглянув на мене збоку, він побачив би божевільну, я знала це, але була цілком поглинена цією безумною, беззмістовною справою.
Проте я знайшла те, що шукала, в більшій кількості журналів, ніж очікувала, і зазвичай це була фраза-зачин: «Де лежить гнітючий плід узятий з руки грішника я плодитиму сім’я мерців щоб розділити з червами…» Часто вона з’являлася нашкрябаною на полях або в інший спосіб, що відділяв її від тексту. В одному місці я знайшла, що її зафіксовано як фразу на стіні власне маяка, яку «ми швидко змили» без жодної видимої причини. В іншому місці я знайшла посилання, зроблене нерозбірливим почерком до «тексту в польовому щоденнику, який читається як старий заповіт, але я такого псалма не пам’ятаю». Хіба ж це не стосувалося письма Збирача? …Щоб розділити із нервами що зібралися в мороці й оточили світ владою власних життів… Але жодна з цих згадок не просунула мене в розумінні хто або чому. Ми всі побували в пітьмі, порпалися в купі журналів, і якщо я коли й відчувала вагу моїх попередників, це було тепер і потім, коли я загубилася в усьому цьому.
В якийсь момент я зрозуміла, що я настільки збентежена, що не можу продовжувати, навіть для годиться. Було надто багато інформації, поданої надто розрізнено. Я могла перечитувати ці сторінки до кінця віку й ніколи не розкрити справжніх таємниць, зациклившись на здогадках про тривалість існування цього місця, хто першим залишив тут ці журнали, чому інші зробили так само, коли це стало незмінним, закоріненим в часі ритуалом. Який поштовх, яку приреченість вони поділяли? Єдине, в чому я була впевнена, — те, що журнали певних експедицій або певних членів експедицій було втрачено, і записи неповні.
Я також тримала на думці, що маю повернутися в базовий табір до ночі або залишитися в маяку. Думка іти вночі мені не подобалася, та якщо я не повернуся, немає жодної певності, що топограф не покине мене і не спробує самостійно перейти межу назад.
Я зважилася на одне останнє зусилля. Із напруженням я видерлася на верхівку купи, з усіх сил намагаючись не посунути журнали, як я робила перед тим. Вона була, як рухоме живе чудовисько під моїми черевиками, наче піщані дюни, вона не давала мені рухатися своїм рівносильним спротивом. Але я все одно видерлася.
Як я і думала, журнали на верхівці маси були новіші, і я зразу знайшла ті, що написали учасники експедиції мого чоловіка. З відчуттям нудоти я продовжила копирсатися, знаючи, на що неодмінно наткнуся, і врешті це сталося. Я знайшла його легше, ніж думала, приклеєним до обкладинки іншого журналу кров’ю чи іншою речовиною — чоловіків журнал, написаний впевненим, крупним почерком, знайомим мені з вітальних листівок, записок на холодильнику і списків покупок. Жар-птаха знайшла дим від свого полум’я на пожарищі серед інших димів… Але сильнішим за бажання прочитати цей звіт було відчуття, наче я вкрала приватний щоденник, навіки замкнений його смертю. Безглузде відчуття, знаю. Все, чого він колись хотів, — щоб я відкрилася йому, і тому завжди був на досяжній відстані. Тепер же я мушу взяти це, коли знайшла, і можливо, це остаточно, і я відчувала, що правдивість цього нестерпна.
Я не могла отямитися, щоб його почитати, я боролася з бажанням закинути цей журнал назад в купу, натомість я поклала його з кількома іншими журналами, які мала взяти з собою в базовий табір. Я також прихопила кілька пістолетів психолога, вибираючись з цього огидного місця. Я лишила решту її припасів. Цей потаємний запас у маяку міг знадобитися.
Коли я піднялася нагору, було пізніше, ніж я думала, небо набуло глибокого бурштинового відтінку, який показував, що давно перевалило за полудень. Море палало під сонцем, але тепер жодна краса не могла мене ввести в оману. Життя людей так довго розбивалися об це місце, вони зголосилися прийти сюди, але стали вигнанцями — і навіть гірше. У всьому тут відчувалася присутність нескінченної відчайдушної боротьби. Чому вони продовжували посилати нас? Чому ми продовжували іти? Так багато життів, так мало можливостей дістатись істини. Нуль-зона розбивала мозок, я відчувала, хоча мій поки й не розбила. На думку спав рядок із пісні: «Усе це безглузде знання…»
Я надто довго перебувала в цьому місці, і тепер потребувала свіжого повітря і відчуття вітру. Я кинула все взяте на стілець, відчинила розсувні двері й вийшла на балкон з перилами. Вітер шматував на мені одяг, і бив мене по обличчю. Раптовий холод освіжав, а краєвид був пречудовий. Я могла б ним милуватися вічно. Але за мить якийсь інстинкт чи передчуття змусили мене повз залишки захисної стіни поглянути просто вниз на пляж, частина якого наполовину перекривалася гребенем дюни і високою стіною, навіть з цієї точки. З того місця, в хмарах здійнятого вітром піску, виднілася нога. Я навела бінокль на стопу. Вона була нерухома. Знайома штанина,
