Знищення - Джефф Вандермеєр
У цих припливних басейнах жили види молюсків, які більше ніде не зустрічаються, вони утворювали симбіоз із рибкою, названою на честь дослідника Гартнера. Кілька видів морських черевоногих і морських анемон чаїлися там, і навіть маленький кальмар, якого я прозвала Сіяка-Забіяка, знехтувавши його науковою назвою, бо у разі небезпеки його мантія спалахувала білими люмінесцентними блисками і від того скидалася на шапку католицького єпископа.
Я могла проводити там години, спостерігаючи приховане життя припливних басейнів, й іноді я чудувалася з того, що отримала такий дар: не просто повністю розчинитися в цій хвилині життя, але й отримати це усамітнення, таке жадане впродовж всього навчання, впродовж практики; все вело мене до цієї миті.
І навіть тоді дорогою додому я щоразу оплакувала неминучий кінець цього щастя, адже знала, що зрештою воно скінченне. Дослідницький грант покривав тільки два роки — хто насправді перейматиметься довше дослідженням молюсків, та ще й з такими ексцентричними методами, як в мене? Такі думки приходили до мене з наближенням дати завершення, а перспективи продовження гранту ставали дедалі більш примарними.
Всупереч здоровому глузду я стала проводити все більше й більше часу в барі. Я прокидалася зранку, голова гуділа, іноді поруч із кимсь знайомим, але стороннім, і він просто йшов собі, а я усвідомлювала, що новий цей день наблизив мене до кінця усього. Пронизувало ці дні також відчуття полегшення, не таке сильне, як печаль, — але всупереч усім іншим переживанням спливала думка, що я не стану тією особою, яку місцеві бачать щодня на скелях, та сприймають як зайду. «Це всього лиш стара біологиня. Вона тут не знати скільки, здуріла з тими молюсками. Говорить до себе, бурмотить під ніс у барі, але якщо ти знайдеш добре слово…»
Коли я побачила ці сотні журналів, на одну нескінченну мить я відчула, що таки стала старою біологинею. Так безумство світу намагається вами заволодіти, проникаючи ззовні, змушуючи жити в його дійсності.
Дійсність також заполоняє у свій спосіб. В певний момент наших стосунків чоловік почав називати мене Жар-птахою — це був його спосіб дорікнути мені за те, що не була присутня в його житті достатньою мірою. Про це говорила складка в кутиках його губ, яка майже скидалася на тонку посмішку, але в очах я бачила докір. Якщо ми йшли в бар з його друзями, що було однією з його улюблених справ, я зголошувалася йти так охоче, ніби в’язень на допит. Вони не були моїми друзями, зовсім ні, а ще я не мала звички витрачати час на балачки, або ж на болячки, як звала їх я. Я не цікавилася політикою, крім випадків, коли політика впливала на довкілля. Я не була віруючою. Я жила своєю роботою, і сила цього зв’язку лякала мене, але й була водночас глибоко особистою. Я не любила говорити про свої дослідження. Я не робила макіяжу, не переймалася новими черевиками чи сучасною музикою. Впевнена, чоловікові друзі вважали мене мовчункою або й що гірше. Може, вони вважали мене нетямущою, або ж «надзвичайною неотесою», як я чула, сказав один із них, хоча й не знаю, чи стосувалося то мене.
Мені подобалися бари, але з інших міркувань, ніж моєму чоловікові. Я любила нічну метушню таких посиденьок, моя думка крутилася навколо якоїсь проблеми, якоїсь інформації, я вдавала, ніби я в товаристві, а насправді залишалася на самоті. Він надто переживав за мене, і моє усамітнення псувало його насолоду від спілкування з друзями, переважно колегами з лікарні. Я бачила, як він збивався на півслові, видивляючись в мені якісь ознаки задоволення, коли я поруч з ним попивала нерозведений віскі. «Жар-птахо, — питав він згодом, — чи було тобі добре?» Я кивала і посміхалася.
Насправді мені було б добре, якби я могла тишком утекти й знову розглядати припливні басейни, розгадувати премудрості зв’язків між істотами, що там оселилися. Моя життєдіяльність була прив’язана до екосистем і природних середовищ, осяянь від раптового усвідомлення взаємозалежності усього живого. Спостереження для мене завжди означало більше, ніж взаємодія. Думаю, він усе це знав. Але я ніколи не могла йому це все до ладу пояснити, хоча я говорила, а він слухав. І зрештою, я була всього лише перефразованим виразом. Моїм основним даром чи талантом, як я вважаю тепер, було те, що місця могли виражатися через мене, я легко ставала їх частиною. Навіть бар був різновидом екосистеми, хоча й грубим, і якби хтось увійшов, хтось, позбавлений особистого інтересу, який має мій чоловік, цей хтось побачив би, як я сиджу там, безтурботна в уявній бульбашці тиші. Не було жодних підстав не вірити, що вона мені пасує.
І хоч мій чоловік хотів, щоб я до певної міри уподібнилася оточенню, іронія полягала в тому, що сам він бажав вирізнятися. Споглядаючи цю величезну купу журналів, я подумала ще про одну річ: своїми якостями він не мав би потрапити до одинадцятої експедиції. Тут лежала мішанина сповідей такої сили людей, що його сповідь просто не могла вирізнитися. Тож, врешті-решт, його існування було зведене до стану, наближеного до мого власного.
Ці журнали, тендітні надмогильні камені, знову звели мене з фактом смерті мого чоловіка. Я жахалася, що можу знайти, дізнатися його справжню сповідь, а вона відрізнятиметься від того невиразного, беззмістовного бурмотіння при спілкуванні з нашим начальством. «Жар-птахо, ти любиш мене?» — якось прошепотів він у темряві, перед тим, як вирушити на підготовку до експедиції, хоча це він відлітав у вирій, не я. «Жар-птахо, ти мене потребуєш?» Я його любила, але не потребувала, і думаю, що так воно і мало бути. Жар-птаха десь стає соколом, десь — круком, залежно від контексту. Горобець, вирвавшись у небо одного дня, іншого може перетворитися на скопу просто в польоті. Таким був перебіг речей, який я знала. Не було причини такої потужної, що могла б перебороти бажання бути в згоді з припливами, зміною пір року і тими ритмами, які лежать в основі цього світу.
Журнали та інші матеріали утворили собою запліснявілу купу метри чотири у висоту й п’ять в діаметрі, яка в основі прогнила дощенту, папір розлізся в кашу. Ці архіви обжили жуки, лусочниці й дрібні чорні таргани з вічно тремтячими вусиками.
