Знищення - Джефф Вандермеєр
Певно, я мала залишити психолога саму, дати їй померти, не ставити запитань, але я не змогла добути із себе стільки милосердя.
В мене виникла думка, якщо я вже мала такий нелюдський вигляд:
— Чому ж ти мене не застрелила, коли я підходила?
Незумисна лиха іскра майнула в її очах: коли вона розверталася, щоб поглянути на мене, вона не впоралася з обличчям:
— Моя рука, мої пальці не дали мені натиснути на гачок.
Це прозвучало, як маячня, я не побачила й сліду покинутого нагорі автомата. Я спробувала знову:
— І ти впала? Тебе штовхнули, це було випадково чи зумисно?
Вона нахмурилася, справжня розгубленість проступила крізь павутину зморшок в кутиках її очей, наче її спогади були уривчастими.
— Гадаю… гадаю, щось прийшло за мною. Я намагалася підстрелити тебе, і не змогла, і ти вже була всередині. Потім мені здалося, що я бачу щось за мною, що йде до мене від сходів, і я відчула такий приголомшливий жах, що мала будь-що втекти. Тож я стрибнула через перила. Я стрибнула.
Наче вона не вірила, що зробила це.
— На що було схоже те, що прийшло за тобою?
Вона закашлялася, вимовляючи слова між приступами:
— Я такого раніше ніколи не бачила. Такого тут не було. Або надто часто бачила. Воно було всередині мене. Всередині тебе. Я мала втекти. Від того, що в мене всередині.
У той час я не повірила жодному слову цього розрізненого пояснення, яке передбачало, ніби щось прийшло за нею з Вежі. Я витлумачила її безумне роздвоєння як потребу в збереженні контролю. Вона втратила контроль над експедицією, тож знайшла когось чи щось, на кого могла покласти провину за невдачу, хоч яким неймовірним воно було. Я спробувала інший підхід:
— Чому ти повела антрополога вниз у «тунель» посеред ночі? Що там трапилося?
Вона вагалася, чи то від настороженості, чи щось зламалося всередині неї. Врешті вона сказала:
— Прорахунок. Нетерплячка. Потрібна була інформація раніше, ніж я ризикну всією місією. Я мала знати, де ми зупинилися.
— Ти маєш на увазі, прогрес Збирача?
Вона люто вишкірилася:
— Так ти його назвала? Збирач?
— Що сталося? — запитала я.
— А ти як вважаєш, що сталося? Все пішло не так. Антрополог підійшла надто близько.
Перекладаю: «Психолог змусила антрополога підійти надто близько».
— Істота зреагувала. Її вбила, мене поранила.
— Тому наступного ранку ти виглядала такою враженою.
— Так. А ще тому, що вже розуміла, що ти змінюєшся.
— Я не змінююся! — закричала я, неочікувана злість збурилася всередині мене.
Вогке пирхання, глумливий тон:
— Звісно, не змінюєшся. Ти просто більшою мірою стаєш тим, ким завжди була. І я також не змінююся. Усе чудово. Ми прийшли на пікнік.
— Стули писок. Чому ти покинула нас?
— Експедиція пішла з відхиленнями.
— Це не пояснення.
— Чи хіба ти давала мені належні пояснення під час підготовки?
— У нас не так багато відхилень, щоб отак кидати завдання.
— Після шести днів перебування у базовому таборі одна людина мертва, дві вже змінюються, четверта розгублена? Я б назвала це провалом.
— Якщо це провал, ти до нього доклалася.
Я виявила, що настільки ж сильно, як я не довіряла психологу особисто, я покладалася на неї як на керівника експедиції. На певному рівні я лютувала, бо вона зрадила нас, лютувала, що тепер вона покидає мене.
— Ти просто злякалася і здалася.
Психолог кивнула.
— І це теж. Злякалася. Здалася. Я мала швидше розпізнати, що ти змінилася. Я мала повернути тебе до межі. Я не мала спускатися туди з антропологом. Але от як вийшло…
Вона скривилася, відкашлялася мокротинням.
Я знехтувала шпилькою, і змінила стратегію допиту:
— На що схожа межа?
І нову ця посмішка.
— Скажу, коли потраплю туди.
— Що насправді сталося, коли ми її перетинали?
— Не те, що ти думаєш.
— Скажи мені, що ж ми перетинали? — я почувалася так, ніби загубилася. Знову.
В її очах з’явився відблиск, який мені не сподобався, в ньому була загроза.
— Я хочу, щоб ти подумала про дещо. Ти можеш бути нечутливою до гіпнозу тепер, можеш, але як щодо навіювань, що вже здійснені? Що як я зніму навіювання, і ти дістанеш доступ до власних спогадів про перехід межі? — спитала психолог. — Як тобі це сподобається, Жаринко? Сподобається це тобі чи зведе з розуму?
— Якщо ти спробуєш будь-що зробити зі мною, я вб’ю тебе, — серйозно сказала я. Думка про гіпноз загалом і про закладені рефлекси була важкою для мене, це втручання було платнею за доступ до Нуль-зони. Думка про подальші втручання була нестерпною.
— Як ти вважаєш, яку частину твоїх спогадів я змінила? — запитала психолог. — Яку частину твоїх спогадів про життя за межею ти можеш перевірити?
— На мені це не працює, — відповіла я. — Я впевнена в тут і тепер, в цій хвилині й наступній. І я впевнена в моєму минулому.
Це був головний бастіон Жар-птахи, і він був недоторканним. Він міг бути підірваний гіпнозом під час підготовки, але не повалений. В цьому я була впевнена і буду впевнена, бо не маю вибору.
— Мабуть, твій чоловік почувався так само наприкінці, — сказала психолог.
Я знову сіла навпочіпки і втупилася в неї. Я хотіла покинути її до того, як вона отруїть мене, але не могла.
— Повернімося до твоїх власних галюцинацій, — сказала я, — опиши мені Збирача.
— Є речі, які потрібно бачити на власні очі. Можливо, ти підберешся ближче. Можливо, ти більше подібна до нього, — відсутність у неї жалю до антрополога була огидною, зрештою, як і моя.
— Що ти приховуєш від нас стосовно Нуль-зони?
— Надто загальне питання, — думаю, моя потреба у відповідях збентежила психолога, навіть на порозі смерті.
— Гаразд, тоді скажи, що вимірюють чорні коробочки?
— Нічого. Вони нічого не вимірюють. Це тільки психологічна хитрість для загального заспокоєння: нема червоного світла, нема небезпеки.
— Яка таємниця пов’язана з Вежею?
— Із тунелем? Якби ж ми знали, хіба продовжували б посилати експедиції?
— Вони налякані. Південний Округ.
— Мені теж так здалося.
— І вони не мають відповідей.
— Дам тобі зачіпку: межа розширюється. Дотепер повільно, трішечки щороку. Можливо, скоро вона з’їдатиме кілометр-два щоразу.
Думка про це змусила мене на мить замовкнути. Коли надто наближаєшся до осередку таємниці, можливості відійти вбік, щоб оцінити форму цілого, немає. Чорні коробочки могли нічого й не вимірювати, але в моїй голові усі вони сяяли червоним.
— Скільки експедицій тут побувало?
— О,