Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

одружимося, — у Волховицях чи в Дикому Полі. Утім, сумніваюся, що Орися захоче жити у степу. Та і як така, як вона, там житиме? Надто вже вона тендітна для такого суворого життя. А якщо їй захочеться жити в Києві, ближче до своєї сім’ї? Я ж не зможу їй відмовити! Так! А що після цієї війни маю намір робити я? Чи буду я після всього цього низовим козаком, як і раніше, чи повернуся до життя шляхтича? Ой, ще невідомо, що буде далі. Вирішимо з Орисею разом це питання тоді, коли настане час. А поки, дійсно, просто необхідно переговорити з Голубом! Сподіваюся, він уже трохи порозумнішав! А потім напишу їй про все це», — думав Тимофій і наказав Янкові залишатися з ним, доки він сам його не відправить додому.

Кліщ не заперечував — він завжди супроводжував свого покійного пана на війні й охоче висловив бажання служити Тимофієві так, як прислужував його батькові, та й молодий пан поранений, тож йому необхідна турбота. Однак Тимофій пояснив слузі, що в козаків це не прийнято. Тому вільний від усяких обов’язків Янко вперше за все своє життя спокійно й весело проводив час, потихеньку розтрачуючи в найближчому шинку ті грошенята, які отримав у нагороду від Тимофія.

Одного разу до Тимофія зайшов Хмельницький. Кліщ якраз сидів зі своїм молодим господарем і, побачивши гетьмана, перелякався, підскочив і зігнувся в шанобливому поклоні.

— Як ти, Тимофію? — привітно запитав Богдан, сідаючи поряд. — Бачу, що вже майже оговтався від рани. Це не може не радувати! Сильно ти тоді всіх нас сполохав!

— Та вже зовсім одужав! Скоро й на коня зможу сісти, — усміхнувся Тимофій.

Тут на очі гетьману потрапив Кліщ. Старий підлизень не раз чув у шинку, з якою любов’ю та повагою славлять гетьмана не лише самі козаки, а й багато хто з поважних містян і заможних селян, та й усяка інша шушера, що днювала й ночувала в питних закладах. Тому Янко, уже заздалегідь сповнений поваги до Хмельницького, зробив урочисту міну, коли той увійшов, і тепер поїдав гетьмана очима, запам’ятовуючи найдрібніші деталі його вигляду, щоби потім похвалитися цим перед товаришами по чарці.

— А це ще хто? — здивувався Богдан, бо Кліща неможливо було не помітити.

— Та це Янко, мій слуга з Волховиць. Він привіз мені листи від брата й нареченої. Я його поки в себе залишив, а пізніше відправлю додому.

— А, — відповів гетьман. — І як твій брат?

— Живий, здоровий, — відповів той.

— А наречена? — хитро усміхнувся Хмельницький.

— Сумує за мною не менш сильно, ніж я за нею, — зітхнув Тимофій.

— Нещасна панночка! Але щойно випаде нагода, то поїдеш до неї. А там, може, і весілля ваше відгуляємо, — підморгнув йому гетьман.

Тимофій тільки задоволено всміхнувся у відповідь, адже це було його найзаповітніше бажання.

— Узагалі, я прийшов до тебе у справі, — вів далі Хмельницький. — Ти сам, напевно, помітив, скільки людей прийшло до нас останнім часом. Вони ринули сюди, немов вода, що прорвала гать. Їх прийшло так багато, але не всі вміють воювати. І всіх треба розподілити у полки та сотні, поставити над ними начальників, а людей, здатних командувати, мало. Так от, чи не погодишся ти стати сотником?

— Чому ж ти моєї згоди питаєш, пане гетьмане? Тобі варто лише наказати мені! — відповів Тимофій. — Однак я молодий і недосвідчений для того, щоби командувати людьми. Про це красномовно свідчить моя поїздка в Чигирин.

— Не будь до себе такий суворий! Ти впораєшся, я впевнений. Я ж не пропоную тобі стати полковником! Людей приходить багато, але вони не навчені, не звикли до дисципліни. Часом, це звичайні селяни, які ще вчора землю орали, а сьогодні перекували свій серп на шаблю. Мені нікого над ними ставити! Інколи ставлю над ними тих, на кого вони самі вкажуть, якщо бачу, що людина недурна. Але таких мало! Адже нам треба боєздатне військо, а не стадо, як нас любить величати гонорове панство. Тож подумай!

— Я згоден, пане гетьмане, не можу тобі відмовити! — усміхнувся Тимофій.

— Тоді вибирай будь-яку сотню в будь-якому полку!

— Навіть так? Тоді дозволь мені подумати! Або яку ти мені порадиш?

— Вибирай найкраще в Білоцерківському полку, — відповів Богдан. — Максим Кривоніс — наказний гетьман над Корсунським, Білоцерківським і Уманським полками, і я вважаю, що під його керівництвом тобі буде досить непогано. Адже ви знайомі, він тебе цінує. А хочеш, обирай у Чигиринському — це мій опорний полк, я буду тільки радий такому сотникові, — усміхнувся Богдан. — Отже, думай, а я піду, бо маю ще багато справ.

— Пане гетьмане, дозволь мені до Києва з’їздити? — попросив Тимофій.

— Навіщо тобі туди? — здивувався Хмельницький.

— Та справа в тому, що перш, ніж весілля гуляти, маю спочатку посвататися! А батько Орисі в Києві живе. Я ж Орисю тоді відвіз і зовсім йому про це не повідомив, а бідолашний батько ледве не збожеволів із тривоги за дочку й досі не знає, що з нею трапилося. Тож маю виправити цю прикру ситуацію. А то не по-людськи виходить!

— А ти, виявляється, ще і спритний злодій! — розсміявся гетьман. — А кажеш, що в сотники не годишся! Гадаю, Бог простить тобі цей гріх! Їдь, наречений, сватайся! Тільки не один. Візьми із собою десять козаків, — сказав Хмельницький і вийшов із намету.

Кліщ, який так і не втратив під час цієї розмови урочистого виразу обличчя, тепер просто благоговів перед своїм молодим паном.

— Пане Тимофію, невже ти із самим Хмельницьким знайомий і в милості в нього? — нарешті видавив із себе старий слуга.

— А що тут особливого? — не розбираючи поставлене запитання, відповів Тимофій, оскільки думав зовсім про інше. —