Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка
Дівчина його не чекала — навіть не вийшла на тупіт копит. Тоді Марко сам увійшов до хати. Христина сиділа на своїй половині біля відкритого віконця й щось зосереджено вишивала. На скрип дверей вона підняла очі й зустрілася поглядом із Марком. У красивих чорних очах Христини відбилося здивування, а потім радість та щастя, вона зразу ж кинулася обіймати коханого.
— Чого ж ти мене не зустрічаєш? — з усмішкою питав Марко, цілуючи свою кохану. — Раніше ти завжди вибігала на тупіт копит.
— Слава тобі, Господи! Живий! Марку, милий мій! Та я й не чекала тебе, тому й не вийшла! Господи, дякую Тобі, що він живий! — Христина ніяк не могла заспокоїтися від такої неочікуваної радості та ніжно обіймала хлопця, дивлячись на нього сяючими очима.
— Як ти тут? — запитав Марко.
— Та погано! І дня не було, щоби страх і туга за тобою не мучили! Ой, а де батько? Ти ж один приїхав? — захвилювалася Христина.
— Онисько живий і здоровий, але поки залишився в коші. А я вирішив приїхати до тебе, — усміхнувся Марко.
— Слава Тобі, Боже! Ой, ти голодний? Ходімо, я тебе погодую, — заметушилася Христина.
— Потім! — Марко обняв кохану за стан, притягнув до себе й поцілував.
Трохи згодом закохані сиділи в тіні розлогої липи. Вечір був чудовий, теплий і тихий. Марко поклав Христині голову на коліна, а вона ніжно дивилася на нього, а потім нахилилася й поцілувала. «Яка ж ти в мене вродлива!» — прошепотів Марко, торкнувшись її ніжної, трохи смаглявої щоки. «Як ти жив увесь цей час?» — запитала Христина. Сірі очі Марка оповив сум, і, дивлячись на її гарне обличчя знизу, він розповів своїй нареченій про всі пригоди.
— Бідолашні Тимофій і Влад! — засмутилася Христина. За минулі місяці спілкування з молодими козаками, вони обидва стали їй небайдужими, і тепер дівчина щиро переживала за них, а потім раптом попросила: — Марку, забери мене із собою!
Хлопець підняв голову з її колін і сумно подивився на неї.
— Я залюбки забрав би тебе звідси, але поки мені нікуди везти тебе. І, крім того, твій батько мав рацію — на волості нині дуже небезпечно, а тут так усе спокійно, немов у світі взагалі немає війни!
— Я просто дуже хочу бути ближче до тебе! Відвези мене до своєї матері! Я ж можу поки пожити в неї. Та й ти зможеш частіше до мене приїжджати. Адже від Білої Церкви до Києва набагато ближче, ніж до Запоріжжя.
Марко обійняв дівчину та важко зітхнув — як пояснити Христині, що він узагалі не хоче бачити мати? Але дівчина витлумачила його зітхання по-своєму.
— Твоя мати проти нашого шлюбу? — схвильовано запитала Христина.
— З чого ти взяла? — здивувався Марко. — Навряд чи вона буде проти! Швидше, навпаки, буде дуже рада, бо це найбільше її бажання — бачити мене одруженим та ще й на такій дівчині, як ти. Та й вона ж не знає, що я зібрався з тобою одружуватися. Я не бачив її з минулої осені. Тільки... — він запнувся. Маркові захотілося все розповісти Христині, поділитися своїми переживаннями. Знову зітхнувши, він розповів нареченій усю історію своєї родини.
— Чому ти зразу мені не сказав, що твій батько загинув? — обурилася Христина. — Чому ти мовчав?
— Я не хотів засмучувати тебе своїм горем.
— Дурниці верзеш! Твоє горе — моє горе! — відповіла дівчина, притискаючись до його сильного плеча. — Ніколи не приховуй від мене нічого! Завжди розповідай усе, хоч би що сталося. Адже разом легше всі біди пережити, ніж поодинці!
— Я тепер не знаю, що мені робити далі. Я взагалі не хочу бачити матір після всієї цієї історії, — з гіркотою в голосі відповів Марко.
Христина замислилась: «Якщо моя майбутня свекруха так сильно любила свого чоловіка і стільки років його чекала, що жила сама, а тут раптово вийшла заміж, то це неспроста. Може, її змусили? Найімовірніше, так. А причиною стало її майно. Адже недарма ця людина стільки часу піклувалася про неї! Треба переконати Марка поговорити з матір’ю, а не злитися на неї!»
— Коханий, не звинувачуй матір даремно. Тобі треба поговорити з нею й дізнатися, чому вона це зробила. Можливо, її примусили! Адже жінки на багато чого здатні заради чоловіків та сім’ї. Багато чим жертвують, зокрема й собою. Вона стільки років чекала твого батька, що я сумніваюся, що зробила вона це лише тому, що втомилася чекати! Поїдь до Києва й поговори з нею, а поки не мучся марними здогадками і звинуваченнями.
Марко помовчав, а потім відповів:
— Твоя правда, треба поговорити з нею. Мабуть, я так і зроблю, щойно повернуся.
У Христини хлопець побув три дні. Закоханим ніхто не заважав — адже Ониська не було вдома, а джури, залишені ним охороняти доньку, теж не докучали. Нечисленні сусіди до Христини не