Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

заглядали і взагалі остерігалися гордої дівчини, яка не вписувалася своєю манерою поведінки і своїми багатими сукнями у їхнє світосприйняття. На Січі залишився один із братів Христини, Костянтин, але він приїжджав провідувати сестру тільки в неділю. Тому всі дні пара проводила лише удвох. Вони гуляли околицями часом до пізньої ночі — над степом палахкотів травень, і було б великою дурістю сидіти вдома замість прогулянок на волі. Час проминув швидко. Маркові вже треба було їхати, і закохані ніжно, але із сумом попрощалися. Невідомо, коли вони знову побачаться.

А в коші біля Маслового Ставу Тимофій повільно, але впевнено одужував. На щастя, рана його більше не гноїлася, однак сам він перебував у зневірі та нудьзі: гонець із Волховиць досі не повернувся, Марко поїхав, Влад хворів у Чигирині, а Максим Кривоносенко поїхав разом із батьком до Переяслава. Тимофія, звичайно, провідували знайомі, однак йому бракувало товариства друзів, він почувався самотнім. «Може, гінця вбили в дорозі, і він взагалі туди не доїхав?» — переживав хлопець і, незважаючи на незагоєну рану, уже хотів було сам їхати до Волховиць, коли до нього привели Янка Кліща. Радості Тимофія не було меж, він навіть обійняв старого слугу, чим аж розчулив Кліща.

— Янку! Повірити не можу, що бачу тебе! Як ти? Розкажи мені, як Орися?

— Панночка здорова, тільки дуже за тобою тужить, мій пане. Видно це з її поведінки. Часто бродить сама садом, личко таке сумне, що й серце розривається. А так усе з нею гаразд. Ось цей лист від неї, а це — від пана Матвія, а це — від пана Михайлика, а це — від пана Семена. Ой! Здається, навпаки — ось цей від неї! Переплутав я! Одарка з Кшисею та й усі челядники просили тобі кланятися від них. Гонець твій до нас пораненим приїхав і помер, бідолаха. Царство йому Небесне! — впевнено й безсовісно брехав старий мерзотник. — Тож пан велів мені листи везти. Дуже ми всі переживали, що від тебе так довго звісток немає. Уже не знали, що й думати. А воно он, як вийшло, — воювати ти пішов!

Але Тимофій не слухав — він нетерпляче розпечатав листа Орисі та почав читати:

«Мій милий Тимофію! Коханий, слава Богу, що ти живий і здоровий! Я така щаслива нарешті отримати від тебе звістку! Адже так довго не було нічого відомо про тебе, що я з тривоги вже не знала, що й думати. Коханий, дуже сильно сумую за тобою. Щоправда, скрасити тугу мені допомагає Михайлик. Ми з ним міцно здружилися за цю зиму. В мене ніколи не було рідних братів, але тепер завдяки Михайлику маю брата. Пробач, що прошу тебе про це тепер, утім, чи не міг би ти дізнатися й написати мені, як поживають мій батько та сестри? Адже минуло вже стільки часу, а я нічого про них не знаю, як і вони про мене. Я часто замислююся над тим, як сильно страждає батько, не відаючи, де я й що зі мною трапилося. Гадаю, навіть упевнена в тому, що мій батько вже давно не тримає на тебе зла. А коли дізнається все про нас, то неодмінно пробачить нас обох. Тимофію, я розумію, що нині війна, але не можу не сказати тобі ще раз про те, як сильно я сумую за тобою і з яким нетерпінням чекаю твого приїзду, адже ти наповнюєш моє життя радістю і сенсом. Коханий, я готова чекати тебе вічно. Тільки бережи себе! Дуже сильно кохаю тебе. Твоя Орися».

Янко дивився на свого молодого пана й усміхався — Тимофій просто сяяв, читаючи лист від коханої дівчини. Він перечитав його двічі, а потім, заплющивши очі, так щасливо всміхнувся, що Кліщ знову розчулився.

— Проси в мене чого хочеш, Яне! Усе, що не попросиш, дам тобі! — вигукнув Тимофій, згадавши про свого слугу.

— Та Бог із тобою, пане! Хіба я не твій хлоп? — здивувався старий челядник. — Я ж іще твоєму батькові служив, Царство йому Небесне! Добрий він пан був! Тепер мій борг служити його синам, панові Матвієві й тобі.

— Янку, ти привіз мені такий скарб, що й сам не уявляєш його цінності, — вигукнув Тимофій, знову розгортаючи листа Орисі.

Совість кольнула Кліща. «Ех, якби ти знав, що з твоєю милою твій братик витворяє! — невесело подумав він. — А молодий пан завжди був добрий до мене. Ніколи не ображав!» Старого негідника почала мучити жалість і до свого пана, і до його нареченої. «Може, розповісти все? — подумав Янко. — Але що я зміню, якщо розповім? Адже пан гарячий, ще відлупцює спочатку, а потім неодмінно поїде і брата порішить! Накою лиха своїм язиком! Так, найкраще промовчати. Хай уже господарі самі розбираються зі своїми сердечними справами!»

А Тимофій тим часом прочитав листа від племінників, а потім від брата. Матвій написав йому про те, що найближчим часом не зможе до нього долучитися, бо надзвичайно заклопотаний збереженням їхньої спільної власності. «Не забувай, Тимофію, про те, що крім благородних ідей та цілей, у житті є ще така непатріотична річ, як гроші та інше майно. І пам’ятай про те, що половина маєтку — твоя, і мені треба теж про неї подбати. Адже ти незабаром збираєшся завести сім’ю, тож тобі знадобляться кошти. Час уже доростати розуму й мислити більш практично», — писав йому Матвій.

Лист брата покоробив Тимофія: з одного боку, він усвідомив, що брат має рацію, адже коли війна закінчиться, то треба якось жити далі, а з іншого — його бентежило те, що особисті інтереси ставляться вище за суспільні, коли має бути навпаки. І як знайти золоту середину?

«Я завжди жив так, як хотілося насамперед мені самому, мало переймаючись завтрашнім днем. Для мене козацька воля, брати-товариші й війна були важливішими. Я був занадто легковажним, зовсім не думав про своє майбутнє. Матвій має рацію! Ой як має! Справді, ось одружуся я на Орисі, матимемо сім’ю, з’являться діти, і я мушу більше думати про них, ніж про війну. А я так рідко замислювався про те, як і де ми з Орисею житимемо, коли