Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка
— Читай! — сказав він, простягнувши аркуш Маркові.
— Ви гірко пошкодуєте про це, розбійники! Не вам написано — не вам читати! Вас Бог покарає за таке свавілля й безчинство! — скажено викрикнув московит, у якого пройдисвіт Гриць знайшов лист.
— Ага. Я неодмінно сьогодні ж у всьому покаюся і сповідаюся попу, мій друже! — насмішкувато відповів Тимофій. — В’яжіть їх, хлопці! Повертаємося назад.
Похмурий Марко повернув йому лист — він зрозумів, чим козакам загрожує такий альянс поляків та московитів. Козаки зв’язали спійманих гінців, посадили на їхніх таки коней і повезли назад, до Білої Церкви. Обоє друзів їхали в поганому настрої: зривалося вирішення їхніх особистих справ, але вдіяти нічого не можна — це був неймовірно важливий лист, і його треба терміново віддати гетьманові.
— Ти, схоже, у них за старшого? — запитав той полонений, у кого знайшли лист. — Куди ви нас везете? Подумай, що ви робите! Ви матимете великі біди, бо ми посли від воєводи севського до вашого воєводи брацлавського. Ти хоч розумієш, що вам за це буде?
Але Тимофій лише глузливо посміхнувся йому у відповідь.
Хмельницький зі своїм почтом і канцелярією розташувався в Білоцерківському замку. Сюди і привіз Тимофій спійманих московитів. Назвавшись, Тимофій зажадав, аби гетьману доповіли про те, що йому треба неодмінно поговорити з ним наодинці. «Найкраще не розголошувати, кого ми схопили», — шепнув він Маркові. Незабаром з’явився гетьманський джура і сказав, що гетьман їх чекає. Двоє друзів пройшли в замок, а за ними слідом повели чотирьох бранців. Богдан уважно вислухав розповідь двох друзів, а прочитавши листа, не виразив жодних емоцій — ні хвилювання, ні тривоги, ні досади, ні обурення. Гетьман добре вмів володіти собою.
— Ви читали його, адже воно розпечатане? Ай-я-яй! Соромно чужі листи читати! — святенницьким тоном сказав Хмельницький, і темні очі його заіскрилися веселощами. — Якщо читали, то розумієте, що за гидоту нам готують брати за вірою! Гаразд! Де ці московити?
— У світлиці сидять.
— Ану ходімо, подивимося на них!
Усі четверо бранців стояли посеред кімнати в похмурому очікуванні своєї подальшої долі. Хмельницький уважно їх оглянув, а потім доброзичливо всміхнувся.
— Хто ви такі, люди добрі, і звідки шлях тримаєте? — привітно запитав він, але московити мовчали.
— Ви ліпше відповідайте! Перед вами не хто-небудь стоїть, а його милість Богдан Хмельницький, гетьман Війська Запорізького! — холодно промовив Марко.
Московити переглянулися, вочевидь, вони не очікували, що їх відведуть до самого гетьмана. Тоді той самий чоловік, у якого знайшли лист, нехотя заговорив:
— Моє ім’я Григорій Климов, родом я зі Стародуба[28]. А це мої слуги. Воєвода із Севська, Замятня Федорович, у якого я на службі перебуваю, відправив мене з цією грамотою до воєводи брацлавського, Адама Киселя. І як проїхали ми Київ, так тут нас твої козаки і схопили, зв’язали, нічого не пояснили й сюди привезли.
Жоден м’яз не здригнувся на обличчі Хмельницького, хоча він чудово розумів, що московити не лише листа до Киселя везли, а приїхали заодно як шпигуни.
— Ну, то чому ти, пане Климов, відразу моїм молодцям не назвався?
— Та як із ними говорити? Як їм називатися? Налетіли, наче розбійники, мало не вбили, мало не пограбували! — промовив Климов, мстиво метнувши погляд на двох друзів.
— Навіщо псуєш враження від знайомства брехнею? І навіщо двох моїх найкращих сотників розбійниками величаєш? Недобре! — строго промовив Хмельницький. А потім, помовчавши, сказав: — До воєводи Киселя тобі ліпше не їхати — ми самі йому цей лист переправимо. Він сам нам пише листи з проханнями про мир, бо всі міста українські більш не під владою польського короля, а під моєю. Завтра я їду в Черкаси й запрошую тебе, пане Климов, із собою. Там я дам тобі листа для воєводи Леонтьєва, який ти і відвезеш. А сьогодні ти і твої люди будьте моїми гостями.
Московитів розв’язали й вивели, а Хмельницький, нахмурившись, подивився їм услід.
— Дуже погано, що ви двоє так мало біля мене перебуваєте, — промовив він невдоволено. — Постійно ви десь там, за рогом, бродите. Від вас користі більше, коли ви поблизу.
— Та що нам, пане гетьмане! — зразу за двох відповів Тимофій. — Ми люди прості, військові, не звикли в почті бути.
— Ось ти, — сказав Хмельницький, звертаючись до Марка. — Де ти їздиш, коли мені надійних людей бракує? Чого, як повернувся, до мене не заїхав? До речі, як там Влад?
— Та совісно мені без діла біля тебе вештатися, пане гетьмане, — скромно відповів Марко. — А Владові вже краще, тільки його перебите плече ще не скоро зростеться. Ось він і нудиться в Чигирині.
— Це погано! І так спритних людей бракує! — нахмурився Хмельницький. — Я тебе сотником однієї із сотень Білоцерківського полку поставив, — повідомив він Маркові. — Давно вже поставив, а ти десь їздиш! Завтра обидва поїдете зі мною до Черкас, а потім проводите цих московитів до самого Севська, щоб у них спокуси не було на іншу доріжку
