Рік 2245 - Людмила Коваленко

— Ось, мати передала овочів, — подав їм кошика Петрик. — Там же й таблетки…

Машина котилася безгучно по блакитній дорозі, де могли проїхати поруч не більше двох таких вузеньких машин. Пілот висунувся з вікна і приглядався до пасів. Рух був подвійний: пас чіплявся присмочками до дороги і підтягався вперед, а по ньому по інших присмочках пересувалась каретка. Ті, що сиділи в ній, не відчували жодного руху, тільки дерева, хати й квіти по узбіччях з тихим шелестом одсувались назад.

— Здорово зроблено, — ляснув пілот рукою по сидінню.

— Машинка на красоту, — згодився Алямбек. — Хотів би я на такій їздити.

Вони завернули на іншу дорогу, очевидно, магістраль, бо по ній ішов великий рух. По білих і червоних кратках, якими була виложена дорога, без перерви проносилися в обидва боки карети. Були довші і коротші, за деякими ззаду тяглися довгі причіпки, але всі були вузькі і їхали дорогою одна по одній, так що Петрикові довелося постояти, поки зміг в’їхати в ряд. Він притишив ходу і підвівся.

— Тримай на цьому темпі, — сказав Іванові, а сам одкрутив шайбу і штовхнув скляну накривку.

Та швидко скрутилася в рулон і повисла ззаду, а Петрик випростався на сидінні. За ним поставали й інші, цікаво придивляючись до зустрічних. Тільки Іван сидів біля керма і не дивився на сторони.

В усіх зустрічних машинах люди здебільшого теж стояли, вітаючись, перегукуючись, викликуючи новини. Причіпки за машинами були ладовані кошиками з овочами й квітами, пачками, білими металевими вазами.

— Це з ближчих околиць везуть у дитячі садки й ясла, — пояснив Петрик. — Молочні продукти довозяться з повітря.

— Люди з-під снігу! — гукнув раптом хтось із зустрічної машини.

— Люди з-під снігу, — перекотилося дорогою взад і вперед, і машина стала в центрі уваги всього рухливого потоку.

Один кинув їм овоча, другий — квітку, інші махали руками і весело кивали головами, вітаючи минуле, що вернулося до них. Пілот схопив одну з квіток і кинув її назад в другий віз, що саме наблизився до їхнього. Юрко підхопився за ним кидати квіти, і по дорозі почався справжній бій квітами серед веселих вигуків і усмішок. Іван сидів, уп’явшись руками в кермо і пильно придивляючись до рур і коробочок з атомом. Коли одна квітка вдарила в нього, він злісно струсив її з плеча, і рот йому перекосило від злости. Ця загальна радість, привітність і веселість видавалися йому чимсь безладним, дурним, безголовим… Хтось мусив стояти за цими людьми, хто велів їм бути веселими, і вони були… То мусило бути комусь корисним, щоб люди були веселі, хтось користався з того, і він хотів довідатись, для чого тому потрібна їх веселість.

Проїхавши ще трохи, вони знову завернули у спокійну дорогу і знову набрали ходи. За півгодини спинилися коло просторого конусовидого будинку, навколо якого йшли двері кудись у землю.

— Це гута, — пояснив Петрик. — Ходімо, покажу вам, як люди працюють на свою хату.

Він одчинив одні з дверей, що лежали на землі і зійшов на кілька приступок униз. Чвірка йшла за ним і раптом прикипіла, вражена і не вірячи своїм очам.

В великій печері з металевим склепінням люди копали землю. Тримали в руках лопати, нахилялись, натискаючи ногою на лопату, випростовувались, підіймаючи повну лопату і накидали пісок у возика, що стояв коло кожного на вузеньких рейках. Насипавши возика, впрягались в нього як коні, і тягли по рейках на двір до будинку.

— Це ж хто? Раби? — з дикою радістю гукнув Іван. — Я знав, що за цією музикою десь мусять бути раби.

Петрик наморщив чоло, вгадуючи незнайоме слово.

— Раби?.. Раби?.. Ага, знаю. Ні, це не раби. Це люди, що хотять мати свою хату.

— Які люди? — допитувався Іван. — Бідаки?

— Та ні. Різні люди, всякі, — намагався пояснити Петрик. — Хто хоче мати хату, мусить накопати землі на цеглу і потім сам вийняти цеглу з печі.

— Як — сам? Своїми руками? — не повірив Іван.

— Своїми руками. Такай закон: хочеш мати хату — будуй її своїми руками. Тільки жінка і діти можуть допомагати йому… Батько і мати копали землю на цій самій гуті, тільки пісок тоді бралось просто надворі з землі, а тепер треба лізти вже під землю.

— Навіщо такий закон? — дивувався Юрко. — Хіба у вас немає техніки, щоб машинами землю викопувати? І швидше і легше.

— Техніка така є, але тут її не вживають. Коли людина в тяжкому поті і з мозолями попрацює над своєю хатою, вона шануватиме й чужу. В неї не з’явиться бажання руйнувати чужу хату, зроблену з такими же зусиллями іншою людиною, в поті і з такими самими мозолями.

— Хм, то воно не дурень такий закон придумав, — почухав потилицю пілот. — У нас говорилося: «Хто не працює, той не їсть», але то тільки була примовка для дурників.

— То невірний закон, — заперечив Петрик. — То підло — відбирати в людини їжу, мучити її голодом, і голодом скоряти її перед собою. У нас їжу мають усі. Таблетки виробляються в великій кількости і розвозяться всім… Для подорожніх і тих, що не мають хат, їх кладуть у силові колони… Ні, ми можемо спати спокійно — у нас ніхто не голодує… Ну, а раз людина не мусить тратити сил на добування їжі, вона має час і змогу виявити себе в усій повноті своєї істоти.

— У чому?

— У праці… Вибирає, що її цікавить, чи що їй подобається робити, і виявляє себе там працею. А чим же може людина