Рік 2245 - Людмила Коваленко
— Це у вас їдять тільки діти? — спитав з жалем Іван, витираючи рота.
— Чому? Всі їдять… Ми одсилаємо те, що у нас зайве, а інші своє, а потім це розвозиться всім. І так скрізь, по всіх країнах…
— А в старого не було, — зауважив Іван, — у Очета, у нашого…
— О, він уже не хоче й цим обтяжувати тіло. Перейшов за сто п’ятдесят і вже втрачає інтерес до життя… То тільки ви, ваша поява затримала його.
— А як ти, Петрику, не подумав, що ці люди звикли багато їсти?.. Їх не можна одразу садити на таблетки, навіть без овочів, — докорила мати.
— Не подумав, — схилив винувато голову Петрик. — Я й сам не їв. Забув. Так цікаво було їх читати.
— Не міняєшся, Петрику? — хитнув головою батько. — Таки лишаєшся при історії?
— Аякже! — аж крикнув Петрик. — Найцікавіше, що я найшов у світі.
— Ну що ж, — розвів руками батько. — Я, правду сказати, думав, що з тебе вийде агроном або авіатор, а ти он куди завернув, назад, у віки.
— А де ж ваші бібліотеки? — спитався пілот.
Не цікавився бібліотеками ніколи, але тепер почував за обов’язок сказати щось, що показало б і його розуміння і причетність до культури.
— Бібліотеки? А-а, ваші збірки старих книжок. Тепер з них ніхто не вчиться. Не можна дістатись в них до правди… Пробували порівнювати, кілька учених присвятили на те все своє життя, — але нічого не можна дібрати. Кожен факт освітлений з різних сторін, і кожне освітлення протирічить другому… І потім, в них нема життя… Все — розумування одної людини, а кому цікаво, що написав якийсь шмаркатий сорокалітній триста років тому назад? Очевидно, якусь дитячу балаканину.
— А газети? — вступився Юрко. — Та ж вони подавали життя, все, що було цікаве кожного дня…
— Газети, — Петрик махнув рукою. — Наш Очет говорить, що від газет на три кілометри тхнуло брехнею.
— А у вас газет нема? Мабуть, тільки радіо?
— Ні газет, ні радіо… Ніхто не сміє нав’язувати своїх думок іншому… Що хоче знати — вмикає екран і дивиться, і робить сам висновки… Наше життя відкрите для кожного…
— А як хто в заслоні? — спитав цікаво Іван.
— В заслоні? О, її спускають, коли людина щось обдумує або має переживання, які не хоче показати людям… Ми маємо ще багато такого, що доводиться переборювати в собі…
Мати глянула лукаво на батька, а той спустив очі і споважнів.
— Але довго в заслоні людина не може висидіти, — продовжував Петрик. — Це як у вас були тюрми… Кожному хочеться швидше справитися з собою, вийти до людей і бути щасливим.
Юркові набридла ця розмова, і він підійшов до Марії.
— А звідки ви знаєте про українців? — спитав він.
— О, — здивувалась та. — Та всі знають про українців. Коли люди дійшли розпачу від зненависті і нищення, — саме відтіля, з України пролунав перший голос про любов і запротестував проти безконечного сіяння смерти…
— А що зараз там, на Україні? — тремтячим голосом спитав Юрко.
— Тепер там Країна Землі… Як би вам пояснити… Коли наші люди все вивчать у школі і все побачать у світі, — їм звичайно стає нудно… Вони заперечують культуру, техніку, літання і харчування таблетками… Шукають справжнього, живого життя… Тоді їх посилають на Україну або в Індію… Там працюють вони на землі, як працювали 500 років тому назад: орють землю, їздять на конях, їдять хліб, спечений ними самими… і одужують… віднаходять сенс життя… Ці країни мають свою ауру, свій духовий клімат. Не знаю, як це вам сказати… їхня природа вчить людей любови… виганяє зло з сердець…
— Оце б і я хотів, — вирвалось у Юрка. — Вернутися на Вкраїну — жити там серед полів і левад, і чути, як пахне соломою дим, що тихенько в’ється з комина… і слухати, як цвіркуни заводять свою пісню, а дівчата перебивають їх своєю… А як Київ? Чи він ще стоїть?
— Стоїть. Я недавно була там.
— Ви? — скрикнув Юрко, несвідомо присуваючись до неї. — Чого? І що там? Який він тепер?
— О, центр потроху руйнується… Ніхто не хоче тепер жити у ваших колишніх містах… Ми охороняємо тільки рештки старовини, те, що становить звено в культурі людства… Ваші собори — Софію і Андрія, Золоту Браму. Розкопуємо старовинні вали… Бо я вирішила стати археологом, — додала вона. — Мама все намовляла мене стати матір’ю, але мені дуже вже хочеться відновити життя так, як воно ішло і оформлювалось давніш.
— Це її Петрик збив, — пояснив батько, що саме спинився коло них.
— Як то? — перепитав зніяковіло Юрко. — Пробачте, але чому ж ви не можете бути і археологом і матір’ю… Це ж не заважає одно одному…
— О, ні, заважає, — споважніла Марія. — Хто хоче мати дітей, повинен присвятитися тільки їм… Тай нема нічого цікавішого для батьків, як діти… Звичайно, років у сто батьки уже вільні, але тоді людині вже не цікаво знову вчитися… Хоч бувають і такі випадки… Але здебільшого за сто років людина вже набереться трохи досвіду, хоче його обдумати, зробити висновки, передати дітям… Або хоче здійснити ті бажання, що їх відкладала на вільний час, поки займалася дітьми…
— От як я, — докинув батько. — Як тільки віддам Ірку до школи — зараз же почну знову вирощувати нові овочі… Це страшенно цікаве… Шкода тільки, що ніхто з дітей не цікавився цим.
— То
