Рік 2245 - Людмила Коваленко

— Хто? Я? — спинився батько. — Гляньте, чи тут є чого жаліти.

Юрко оглянув привітний, радісний і веселий, споєний дружбою, довір’ям і певністю гурт, згідливо хитнув головою:

— Це варто п’ятдесяти років життя.

Другого ранку мати підійшла до Петрика, що спав разом з чвіркою, і тихо торкнула його за плече. Іван, що вже був прокинувся, швиденько заплющив очі і засопів: вже майже вірив, що ці люди не вважають за потрібне брехати і удавати, але за старою звичкою ще перевіряв.

— Петрику, — попросила мати. — Чи не міг би ти привезти батькові цеглу. Він саме сьогодні повинен її забрати… Бо вона вже давно лежить…

Петрик сів і заспано дивися на матір.

— Цеглу? Добре, — згодився не думаючи, і тут же згадав. — А що з батьком? Може, захворів?

— Ах, хіба ти не знаєш батька, — засміялася мати. — Призначив, що забере цеглу 10-го, а реферат обіцяв прочитати в середу… І тільки вчора увечері усвідомив собі, що десяте припадає саме на середу.

— Який реферат?

— Реферат для співробітників дитячих ясел… О, ти не знаєш, у нас тут іде ціла війна.

Іван нащулив вуха.

— З-за чого? — весело спитав Петрик, остаточно опритомлюючись.

— Та ти розумієш, що вони будять дітей в години їжі! — обурено скрикнула мати. — Це страшне: будити дитину! І для чого? Чи їй це потрібне? Ні. Для порядку! Приносити сон дитини в жертву якомусь там установленому порядку…

— Це небезпечно, — поважно сказав Петрик, а Іванові захотілося і вилаятись, і засміятись разом. — Це дуже небезпечно. Як тільки людина забуде за інтереси і потреби другої людини, чи навіть дитини, а почне пильнувати якийсь порядок, тільки тому, що їй приємно той порядок бачити — кінець! Ніщо не сміє бути важнішим за потреби і бажання людини — інакше ми й незчуємося, як опинимось знову в віці ідіотів.

— Бачиш, як це важно. Батько дуже проти цього і має сьогодні говорити про це, а тут ця цегла…

— Та добре, цеглу ми перевеземо з Лексі.

— Тай ми поможемо, — обізвався пілот, що теж прокинувся і спокійно й одверто прислухався до розмови.

Іванові цей спокій і одвертість раптом укололи в серце гострим болем. Зависть і злоба на пілота гарячим жаром перетнули все тіло. Він рвучко повернувся спиною до всіх, не розплющуючи очей.

— От і добре, — притишила голос мати, озираючись на нього. — То ви вставайте потихеньку, а ті нехай собі сплять.

Вона вийшла, а пілот, широко позіхаючи, нахилився над Юрком і гукнув:

— Юрку, гайда цеглу возити!

— Яку цеглу? — закліпав той очима.

— Ну, яку. Петриковому батькові на хату.

— На хату? Добре, зараз, — заявив Юрко, повернувся на другий бік і заснув знову.

— Доведеться удвох їхати, — засміявся пілот.

Але коли вони, викупані і зачесані, вилізли по овочі на дерева, підбіг засапаний Юрко.

— Ти мені говорив щось про цеглу?

— Говорив, — гукнув пілот, зручніше вмощуючись на гілці.

— Справді треба возити? Справді на хату?

— Справді.

— А де тут басейн?

— Отам, за тими дубами… Там і сорочки мати поклала для всіх…

— То ви мене почекаєте.

Коли Юрко прибіг з басейну, Іван з Алямбеком стояли серед двору і сперечались з пілотом.

— Дуже гарно — кидати товаришів, — докоряв Алямбек сердито.

— Та що я вас, у лісі кинув, чи що? — виправдувався пілот. — Спали, то я вас і не будив… А хочете їхати, то їдьте.

— Де ж тут цеглу класти, як усі поїдемо? — критично оглянув Іван невеличку каретку і раптом присів.

Всі глянули на землю. Машина була вже на гусінній передачі. Широкий пас з невеличкими присмочками назовні простелявся під нею, виходячи десь спереду.

— Як у танку, — сказав Алямбек з пошаною. — Хочеш — їдь, хочеш — лети. Не скоро, Іване, ти цю техніку вгризеш.

— А що тут гризти? Кермуй, як на авті. Тільки не знати, як вони той атом вмикають.

— Атом, атом, — хмикнув пілот. — Воно жити не штука, тільки не знати, як ти воскрес.

— А ти знаєш? — гостро кинув Іван. — Не знаєш, то й мовчи. Я їх не просив мене воскрешати.

— То що, всі хотять їхати? — спитав, підходячи, Петрик.

— Та всі… Тільки не знати, де ж ти цеглу покладеш?

— О, місця вистачить. Сідайте.

Пілот швиденько ступив до переднього місця, але там уже сидів Іван.

— Тепер я трохи поправлю… Треба подивитись, чи старий танкіст кудись іще годиться.

Пілот сів позаду, сердито втупивши очі в Іванову спину.

— Добре, що у тебе нема сили в очах, — засміявся Юрко. — Ти б йому спину просвердлив. А чого? І йому хочеться покермувати… Треба миритись.

Пілот похмуро скосив на нього очі.

— Теж мені проповідник… Я йому не вірю, тому Іванові. Він для приємности нічого не зробить —