Рік 2245 - Людмила Коваленко

здорових, з доброю спадковістю, з чистим розумом і любов’ю до дітей. Таких не дуже багато, — помовчавши і ніби переборюючи себе, вона додала. — Коли ми зустрічаємося з людьми, ми звикли чекати від них пошани… або, принаймні, доброзичливости… І тому ніколи не спускаємо непроникливої заслони… Але з вами треба це робити… Пильнуйте себе, бо вас не стануть у нас любити.

— Не забувай, з якого вони віку, мамо, — насилу виговорив Петрик. — І з якого краю… То трудно, але мусимо рахуватися з тим.

— Знаю. Але живуть у нашому віці і повинні бодай назовні стримувати себе, поки не перероблять себе в нутрі.

Батько, що впродовж розмови стояв, стиснувши зуби і стуливши кулаки, сказав Іванові загрозливо:

— Сьогодні ти — мій гість… Але почекай до Юр’євого дня.

— Та на біса того Юрія, — з запалом втрутився Юрко. — Коли б я знав, що ви не образитеся, то так би його турнув, що він перевернувся би.

— Ні, то моя справа, — суворо сказав батько. — Але не тут і не зараз.

— Ну, там побачимо, — заспокійливо махнула рукою мати. — Кінчайте хату, вже стільки було сухих днів, що напевно швидко оголосять дощ.

Всі мовчки кинулись до праці, щоб виладувати напруження, приховати ніяковість.

— Свиня, — прошепотів пілот Іванові. — Чиста свиня — прийшов до чужої хати і образив господиню.

— А що я такого сказав? — виправдувався Іван. — Хіба ми таке при бабах говорили!.. І хто б образився — подумаєш, святий… Та ти без мату і куска хліба не з’їв.

— Так тоді одна мода була, а тепер, бач, інша, — зніяковіло виправдувався пілот. — Треба ж розуміти…

— А як мені нова мода не по душі?! — сказав злісно Іван. — Як мене від неї нудь бере, — тоді що?! Адже кожен живе, як йому хочеться. От я й говорю, як мені хочеться.

— То не лізь із своїм брудом у чужу хату, — обізвався Юрко, що складав поруч цеглини. — Прийшов на чисте й гидиш. Сиди собі на своєму смітнику і не смерди людям.

— А ти звідки такий? Хіба не з одного краю.

— А ні. Ще тато казали, що у нас на селах тої лайки і в спогаді не було. Жили люди тихо, лагідно і богобоязливо. А як прийшла Москва та почала наших у солдати брати, то вже вони додому цієї пакости і понаприносили… А після революції залила ця лайка усю Україну.

Іван спинився, стискаючи цеглину в руці.

— Замовчи, — прохрипів він. — Мені й цих слухати душу верне, а щоб це таке хохля мене вчило… Ні, того не буде. Били вас і будемо ще бити. В усіх віках згинатимем вам шию.

— А дзуськи, — засміявся Юрко. — Згадала баба, що дівкою була. Та ж ти чув, що Україна людей лікує, а в Росії — зоопарк. Правильно зроблено, бо вам тільки з звірями жити.

Петрик, що уважно приглядався до них, раптом кинувся поміж, з розмаху кидаючи щось невидиме. В ту ж секунду в повітрі просвистіла цеглина, з дзвоном одбилася од чогось невидимого і з математичною точністю вернулася назад до Іванової руки, одбиваючи її далеко назад.

Іван зойкнув і замахав рукою, як опеченою.

— Оце та заслона, що ти нею так цікавився, — суворо сказав Петрик. — Хто бере в руки камінь для бійки, того камінь і б’є.

— Петрику, — сказав твердо батько. — Бери машину і вези їх, куди хочеш. Не пригадую, щоб у Країні Дітей хтось насмалився битись… Вони затроять нам повітря на довший час… Дивись, як діти чхають.

Вправді, діти, що помагали носити цеглу і здивовано дивились на всю цю сцену, раптом позгинались від голосних чихань, що ніби передирали їм усе всередині.

— Ви той… пробачте, — сказав пілот. — Ми вам дуже вдячні за гостинність, а за це свинство просимо простити…

— І я теж прошу пробачення, — сказав Юрко. — Не повинен був так зачіпатися. Але ці москалі вже нам так упеклися, що і в раю зустріну — і там будемо битися… Їх тільки силою й переконаєш.

— То Іван з голоду, — встряв нерішуче Алямбек. — Від таблеток сила, звичайно, є, ну, і бадьорість… Але кишки все-таки порожні, — ну, воно чоловіка і злостить… А самі овочі не багато поможуть — що там для дорослого чоловіка якась пара яблук.

Мати зраділо закивала головою:

— А я не казала?! Їм треба хліба і масла… молока і меду… У них кишки довгі — от він і нервується…

І вона присилувала себе привітно усміхнутися Іванові.

Той переміг себе і, схилившись, підійшов до неї.

— Прошу пробачити… Я, дійсно, чогось увесь час нервуюся… Не так легко звикати до нового… Дуже прошу пробачити, — і він несміливо простягнув їй руку.

— Добре, добре, — сказала вона і, стиснувши зуби, примусила себе торкнутися його руки. — Я вже все забула… Ми вже забули, правда, Джоне?

— Там побачимо… На Юр’їв день, — загадково сказав батько, одходячи.

— А їхати нам і справді вже пора, — заспішив пілот. — Ще ж цілий світ мусимо оглянути.

— Вже ніч, поїдемо хіба завтра, — сказав Петрик.

— Правда, батьку, краще їхати завтра зранку? — гукнув він батькові назирці.

— Завтра так завтра, — кинув той не оглядаючись. — Але одведи їхню злість од моєї хати. Попсували мені всю радість — аж кінчати не хочеться.

— То хіба одлетимо трохи далі, щоб завтра більше перелетіти, — запропонував Петрик. —