Рік 2245 - Людмила Коваленко

Всі понуро промовчали і поспішили до машини, щоб швидше затушкувати в своїй пам’яті неприємну пригоду.

На другий день ранком вони вже летіли над океаном.

— Покажу вам країну спорту і початкової школи, — сказав Петрик. — Для цього приділені колишні пустелі Африки і Австралії.

— Та ж там спека.

— Клімат ми можемо робити, який хочемо… Тепер він приблизно однаковий скрізь… Є трохи холодніші країни, є тепліші… На півдні зберегли навіть кригу коло бігуна і частину Льодового моря, щоб показувати учням, та й самим цікаво дивитися… Є люди, що сидять там ціле своє життя, спостерігають і вчаться мовчанню. Але пустелі знищили — не було в них нічого цікавого. А для спорту вони дуже добре надаються — рівнина, є де побігати.

— А піски?

— Частину пісків зцементували під дороги, а частину угноїли і засіяли люпином і кам’яною рожею… Тепер уже виросло й трохи гаїв, але багато не дають їм розростатися, щоб не одбирали площі.

Летіли, очевидно, найкоротшим шляхом, який вибирали й інші. Назустріч, обганяючи і перетинаючи шлях, проносились машини, окремі люди і цілі гуртки. Машини були найрізноманітнішої фарби і форми.

— Хто виробляє вам машини? — спитав Юрко.

— Державна Праця, але на бажання і по рисунку кожного. Кожна країна має свою моду, і кожний час — теж. Он, бачите, форма корабля — цю моду ввели поляки. Вони з старих часів так і не пробилися до моря, тому перше покоління бачило в кораблі щось особливо романтичне і гарне… Але це вже відійшло… Останній час наймодніша форма — це коло або трикутник… Їх запровадили жиди, бо вони найбільше цікавляться математикою і найбільш абстрактно думають.

— Хто? Жиди? В наш час було не так, — здивувався пілот. — Вони найбільше дбали за багатство.

— Та частина їх ще й тепер цікавиться ювелірством, працею коло дорогоцінного каміння. Більшість речей для шкіл виробляє Палестина. Дуже тонка і дрібна робота. Тільки Китай може з ними конкурувати у вигадливости і терпеливости.

— То у вас ще є окремі країни? — з таємною надією спитав Юрко.

— Майже нема. Кровно всі перемішалися, але географічні назви лишилися. Ну і деякі народні особливости в таких місцях виступають яскравіше, ніж в інших… О, — перебив він себе. — Цих теж здалеку чути.

Якийсь безладний, наворотний шум доносився до них. То були вигуки, постріли, гуркіт бубнів, протяглі звуки сурм і ще сотні звуків, які годі було вирізнити з загального бравурного і веселого гамору.

З’єднані сопілки раптом войовничо засурмили, а дзвіночки закалатали, як на пожежу.

— Скільки ж їх тут? — злякано спитав Алямбек, придивляючись до незчисленної чоловічої комашні, що просувалась під машиною і одходила назад.

— Не знаю, — засміявся Петрик. — То хіба тутешні Очети знають, якщо їм ця орава ще не задурила голови.

— А де ж їхні хати?

— Які можуть бути хати? Учаться на полі, а коли дощ — у шатрах. Учаться, щоб мати право збудувати собі хату… Хата — то, брат, не проста річ…

— А без науки?

— А без науки таскатимуть на собі шатра ціле своє життя, як то роблять ледачі.

— А хіба вони не можуть піти і наробити собі цегли.

— Ні. Який же ледачий піде і буде копати землю і возити вагонетки? Та ще нічого не вміючи, не літаючи, не маючи товаришів…

— А коли б вони проте захотіли?

— То мусили б піти до школи, — твердо заявив Петрик. — Люди приймають поміж себе тільки таких, кому вірять… А як можна звіритись на ледачого? Вони потерплять, потерплять, і викинуть його з-поміж себе, — а тоді пропала його й цегла, й праця.

Він пустив машину спіралею, і вона сіла на великому цементовому полі, де вже стояло кількасот машин.

— Ходімо до Очета, — сказав Петрик. — Він нам порадить, що і де варто подивитися… Щось сьогодні тут багато людей — мабуть, якесь змагання, і батьки прилетіли подивитись на дітей.

Він злетів угору, а чвірка лишилась на землі.

— Пішов дозволу питати, — глузливо сказав Іван.

— А певно. Досить уже страмитися. Тут же тобі не хтось там, а учні, — повчально сказав Юрко.

— Та це такі учні, що хоч і до війська, — сказав пілот, придивляючись до великої групи, що повільно бігала навколо їхнього поля, видимо, тренуючися.

То були вже дорослі юнаки, підібрані на зріст, що рухалися, тримаючи кроку і ряду.

— Та вони й біжать, як солдати, — зауважив з правдивою похвалою Алямбек. — Диви, як дають ніжку. Хоч на парад.

Та тут до них поспішно знизився Петрик.

— Ходімо мерщій на вежку, — сказав захекано. — Саме починається воєнний матч.

Він навбіжки повів їх до одної з вежок, що стояли в центрі поля, а тим часом машини почали одна по одній злітати в повітря.

— В машині краще — можна було б злітати нижче і навколо, і більше бачити.

Петрик похитав заперечливо головою, але нічого не відповів і швиденько уставив їх на приступках. Спустив якийсь важілик, і раптом приступки вихором закрутилися спіралею нагору, і за секунду розгублена і трохи задихана від руху чвірка були вже на вершку вежки. Там