Рік 2245 - Людмила Коваленко

Пілот знову потер потилицю.

— Правду сказати, мені від ваших порядків у голові макітриться… Все ніби і правильно, але одразу не збагнеш… Ти нам одразу всього не кажи, а потрошку, щоб ми звикали.

— То що ж нам тепер робити? Землю тобі копати, чи що? — брутально кинув Іван, злісно дивлячись на Петрика.

Хвиля гніву перейшла рум’янцем тому по щоках, але він стримався і тихо сказав:

— Хіба ти не чув: кожен копає сам для себе… Татко вже викопав, випалив і вибрав з печі. Нам треба тільки перевезти.

Вийшли з копальні і попростували до будинку. В чистім і просторім приміщенні було світло і тихо. Кілька чоловіків стояли біля якихось коліс, час од часу повертаючи їх і стежачи за манометрами і термометрами, що висіли коло них. Посередині ішов великий рівчак, переділений глиною на цегляні форми.

Коло дверей сиділо троє старих людей і тихо розмовляли, інколи запитливо поглядаючи на високого чоловіка, що стояв коло дверей печі, підібравши суворо губи і спустивши очі.

Петрик привітався з ними і спитав, чи вони теж по цеглу.

— Ні, ми так, — ніяково відповів один з старих.

— Ми до Степана, до майстра, — і він умильно глянув на того.

Але Степан ніби не чув, тільки нижче нахилився до колеса.

Третій старий тихо розсміявся і звернувся до нього:

— Та вже ти, Степане, не сердься… Що ж такого, коли нас до нашої роботи тягне?.. І сам такий будеш.

Степан обурено звернувся до Петрика:

— Та тут і святий розсердиться… Щодня й щодня прилітають і прилітають. І кожному дай попрацювати… Хіба ви на тому тижні не випустили аж по три виливки? — докірливо звернувся він просто до перших двох старих. — На цілий день пустив вас удвох, — думав, зженете оскому, то матиме чоловік спокій. Аж сьогодні дивлюся, знову летить моя парочка!

— Саме тепер ще більше кортить, як скуштували, — пояснив один з старих.

— А я тобі план привіз, Степане, — сказав третій.

— Знову план! Ще нема року, як ми рівчак за твоїм планом перебудували. А тепер ще що? — по-старому буркотливо, але вже зацікавлено спитав Степан.

— Тепер, знаєш, пристрій, щоб зверху зчищати цеглу. Ось, бачиш? — поквапливо витяг старий з наплічної кишені платівку.

— Е, зчищати не можна. Кожен мусить сам зчистити, такий закон, — сказав Степан, розглядаючи здалеку рисунок.

— То так, я знаю, але це тільки зверху, щоб легше з форми виймати… Я говорив з нашим Очетом… він казав, що це можна було б. Однаково шліфуватимуть самі, а так менше цегли буде битися при вийманні.

— Хм, — нерішуче протягнув Степан, — Ну вже, видно, сьогодні ваше щастя, — сказав він двом першим старим. — Ставайте тут, а я подивлюсь на рисунок.

Ті швиденько схопилися і побігли на його місце.

— Ти чогось хочеш? — спитав Степан Петрика.

— Так, маю забрати батькову цеглу.

— А це хто з тобою?

— Це люди з-під снігу, може, чув?

— Ага. Бачив, як вони прокидалися… Наш Очет переказував, — він неуважно оглянув чвірку. — Отже, глиняна цегла і сірий бетон, — сказав він іронічно. — Знаю, бачив це у Нью-Йорку. Хата над хатою аж під небо… Спеціально возили нас показати, як жили у вік ідіотів… Як ви могли так жити, один над одним, неначе у шафі?

— То ще нічого, — засміявся Юрко. — А як на одній такій поличці, в однім мешканні кілька родин жило? Що ти тоді сказав би?

Степан знизав плечима.

— Тому, вибачте, друзі, ваш вік зветься у нас віком ідіотів. Такі муки терпіли, та ще й билися, щоб довше їх терпіти… Спитати — для чого?

Чвірка перезирнулася, почервонівши.

— Для того терпіли, щоб ви добре жили, — тоном оратора обізвався Іван. — Ми жили для майбутнього. Дбали не про себе, а про прийдешні покоління… А ви за наші прагнення звете нас ідіотами.

— Ага, для майбутнього, — притакнув головою Степан, ніби й не сподівався іншої відповіді. — А у нас, коли хто від сучасної праці відкручується тим, що хоче будувати колись у майбутньому, і набридає тими розмовами іншим, ми того зараз викидаємо з своєї околиці… А як він не вгаватиме — а такі здебільшого не вгавають, бо робити їм не хочеться, а мати вагу серед людей кортить, — тоді заявляємо своєму Очету, і той забирає такого на Місяць, щоб прохолов і намислив… — він твердо глянув Іванові в очі. — Хто хоче завдати людям муки, щоб у майбутньому жилось добре — той небезпечний брехун і злочинець. Людина живе тепер і тепер повинна бути вільна, здорова і з спокійним духом. Тепер, зрозумів? — ще раз притиснув свої слова значущим поглядом і повернувся до Петрика: — А з цеглою зачекай трохи. Зараз прийде Оскар і покаже тобі, де батькова.

Він узяв платівку і, розглядаючи її, вийшов з старим до сусіднього приміщення.

— Він трохи загострий, — виправдуючи, сказав Петрик. — Але добрий. І дуже розумний. Ти не ображайся на нього.

— А що роблять тим людям на Місяці? — не слухаючи спитав Іван.

— А нічого не роблять. Живуть собі і розмовляють та сперечаються. Бо вони всі однакові — кожний думає, що він найкращий, і думки його найрозумніші, і переконують в цьому інших. Наш Очет був там і розказував: цілі дні збираються і говорять, говорять, говорять….

— Ну й що?