Рік 2245 - Людмила Коваленко

— Щасливого прильоту! Спокійного духу! — чулися привітні голоси.

Потім почалось знайомство. Очевидно, проінструктовані Петриком, усі підходили по черзі і тиснули новим приїжджим руки. Батько стояв поруч і з гордістю перелічував своїх нащадків.

У пілота в голові перемішалося від усіх цих Джонів, Констанц, Стефаній, Теодорів, і він не запам’ятав нікого. Юрко запам’ятав Марію, а Іван смагляву, з великими чорними очима Ізабеллу.

— Це вже всі, — весело сказав батько, підіймаючи останню, п’ятирічну Ірку, щоб дістала до пілота.

Та поважно заглянула йому в очі і раптом подала надгризений, схожий на помаранч овоч, що тримала в руках.

Пілот узяв його і почав вклонятися, притискаючи руку до серця, потім раптом забрав Ірку від батька і високо підкинув угору. Дитя засміялось і спокійно всілося в нього на руках, обнявши за шию. Пілот весь почервонів, як тоді, коли брав кермо в руки, рвучко повернувся і пішов з дитиною до двору, ніби шукаючи чогось.

Та вже легкі кроки поспішилися за ним: мати, наздогнавши, просунула свою руку під його і лагідно зазирнула в вогкі очі.

— Спокійний дух, — сказала вона. — Спокійний дух! Всі, що були, будуть з нами знову. Спокійний дух!

Пілотом раптом струснуло. Припав головою до дитячої суконки і глухо заридав, немов завив. Мати стояла мовчки і тихенько гладила його по голові і руках. Дитина якийсь час сиділа мовчки, потім одсунула його голову і притиснула овоч до уст.

— Їж, — скомандувала вона. — Не плач. Їж!

Пілот засміявся, засоромлено витираючи очі і намагаючись не дивитись на матір. Та дитина все тиснула йому овоч до уст, і він мусив одкусити. Солодкий і пахучий сік приємною прохолодою влився в рот. Відчув, як шлунок спазматично стиснувся від доступу їжі. І раптом пілот, хапаючись і плямкаючи вгризся в пахуче м’ясиво овоча і почав жадібно, захлинаючись ковтати, не жуючи і не смакуючи. Дитина злякано хотіла висмикнути свою ручку, але мати заспокійливо покивала їй головою і непомітно відійшла, щось гукаючи дітям. Ті побігли до дерев, що стояли обтяжені овочами. З’ївши овоч, пілот глибоко, вдоволено зітхнув і тільки тепер помітив, що держить в руці дитячу ручку, що міцно півперелякано стискує рештки шкоринки. Знову почервонів, уже від сорому, і вилаявся, витираючи рота:

— Фу, чорт. Яка я свиня.

Винувато озирнувся і зустрів привітний і вирозумілий погляд матері, що здалеку манила його рукою до гурту.

Підійшов. Всі оглядали передню частину хати. Була вся розкидана, і тільки тонкі стовпи білого металу вказували, де треба укладати цеглини.

— Хол зроблю білий, а вгорі цеглясто-чорний орнамент… знаєте, як на античних вазах, — звернувся батько до Івана.

Той невиразно хмикнув, намагаючись згадати, що таке «античний».

— І посередині маленький водограй, бо тих голуб’ят не намиєшся, — щохвилини брудні руки…

— А де ж прославлені японські кімнати? — спитав Петрик.

— Нагорі. Констанці буде японська, а Джону китайська.

— Скільки часу ти випалював цеглу?

— О, вже давно заготовив… нишком… мати й не знала… Сам і орнамент робив, за музейними зразками, — з гордістю похвалився батько.

— Ну, годі вже тобі вихвалятися. Ходімо нагору, нехай гості трохи відпічнуть, — утрутилась мати.

Всі знову вибрались на дах, де діти вже поставили кошики з овочами. Кошики були виплетені в формі вази. Веселий кольоровий візерунок опасав її посередині.

— О, це як у нас на сорочках бувало, — зрадів Юрко.

— Український орнамент, — знову гордо виголосив батько. — За музейними зразками… У Марії і досі кімната в українському стилі, яку я сам оздобив. Досі не хоче міняти.

Юрко вдячно глянув на Марію і спитав:

— Вам подобаються наші візерунки? Українські?

— А ви — українець? — зацікавилась Марія. — Але не типовий, — критично зауважила, обвівши Юркову постать очима.

— Як то — не типовий? — образився Юрко. — Чистокровний українець!

— Українці повинні бути високі, так ми вчили, а в вас не більше, як метр шістдесят чотири, як і я.

— Метр шістдесят сім, — випростався Юрко. — На три сантиметри вищий.

Марія почервоніла, а Лексі весело вигукнув:

— Саме за регламентом!

— За яким регламентом?

— Ат, слухайте його, — махнула рукою мати. — Краще беріть наші овочі — самі вивели сорт. Чоловік морочився років з п’ять, поки скомбінував.

Юрко одкусив овоча і радісно здригнувся.

— А давно вже я не їв, — і впився у овоч. — Аж усередині все труситься за їжею.

Алямбек і Іван взяли й собі по овочу і теж вгризлися в них, заливаючи соком обличчя, шию і сорочки.

Присутні затихли і злякано-здивовано придивлялись їхнім обличчям. Пілот стояв і дивився на них, як дивляться в дзеркало, зосередливо і допитливо. Не витримав і спинив їх:

— Ви б спокійніше… Люди дивляться, а ви, як свині… Наче ніколи не їли…

— А ти думав? Триста років не їсти — то тобі не жарт! А потім ковтали якісь дурні таблетки… Та в мене аж кишки танцюють, зрушилися від радости.

— Ось покуштуй, яке воно… І на помаранч схоже, й червоне, як вишня, і солодке як цукор… Ось на, — протягнув йому Юрко овоча.

Пілот узяв ніби знехотя, але, зустрівши лукавий погляд матері, засміявся, махнув рукою і прилип до овоча.

Всі полегшено зітхнули і засміялись, ніби радіючи, що