Рік 2245 - Людмила Коваленко

— А нічим, — байдуже здвигнув плечима Петрик. — Скільки ж людина може говорити? Говорить десять років, говорить двадцять, деякі завзяті витримують навіть тридцять, а тоді їм набридає… Стомлюються, одходять у самотність і в кінці всі просяться на Землю…

— І їх пускають?

— Пускають. Найбільше з них летить на Вкраїну і до Індії, до природи, до простої праці на землі… Це найкращий для них лік.

— А не можуть вони втекти? Чи їх добре стережуть? — допитувався Іван.

— Їх ніхто не стереже. Тільки радари укриті від них непроникливими заслонами. Бо ніколи не можна вгадати, що їм спаде на думку наброїти.

— Але ж вони можуть самі злетіти?

— Звідки? З Місяця? Е ні, щоб летіти самому, без радара, через ті простори, треба великого знання, волі і спокійного духу… А ці балакуни мають волю тільки на те, щоб штовхати інших. Вони знаходять себе тільки в масі, в чинности інших, в їхній вірі і похвалі… Самі по собі вони ніщо, як балон з якого випомпують повітря… То все трохи скалічені люди, залишки дегенерації від старих часів…

Чвірка переглянулася розгублено, а пілот сказав, потираючи чоло:

— Стоп! Передишка! Ходімо краще возити цеглу, — це принаймні ясно і зрозуміло… Бо ми звикли якраз найбільше шанувати тих, що дбали, або говорили, що дбають про майбутнє…

Вони вийшли у двір і почали розшукувати Оскара. Той стояв коло складеної стінками цегли. Побачивши Петрика, закричав здалеку:

— Ага, приїхав! Люблю акуратність. Оце ваша цегла, — він кивнув головою на стінку різнобарвної цегли. — Поморочився ваш батько, але хатка буде, як лялечка.

Завели машину у двір, і Петрик розсунув її так, що ззаду витяглися дві великі причіпки, і всі взялися ладувати.

Вертали назад тою самою дорогою. Зустрічні вдивлялися в Петрика і гукали:

— То ти Джонсонів Петрик? А де ж твої люди з-під снігу?

— Оце вони, — вказував Петрик рукою на чвірку, і зустрічні вітали їх:

— З новим життям! З новим щастям! Спокійний дух! Спокійний дух!

Вернули додому саме перед полуденним сном і, ковтнувши таблетки та вимившись, заснули й собі.

Пополудні прилетів додому батько, веселий і вдоволений.

— Перемога! — гукав він ще здалеку. — Перемога! Говорив, розказував, показував, поки таки переконав.

— Усіх? І Гільду? — здивувалась мати.

— Ні, Гільду — ні, і Рахиль теж ні, — спустив трохи з тону батько. — Але Омем порадила їм спробувати свої поради на собі.

— Як то?

— А так. Нехай самі установлять собі порядок, а тоді інші будуть стежити, щоб вони від того порядку не відступали… Будуть доглядати за ними в ім’я порядку і будуть безжалісні до них, як вони до дітей.

— А вони?

— Згодилися… ще й як самопевно… Але я по очах Омем бачив, що їм довго не витримати… Вона вже знає…

— Нехай собі. Аби дітей не будили і не робили з своїх видумок євангелії, — одмахнулася мати. — А ти добре говорив? — спитала вона, бачачи, що чоловік ще не виладував усіх своїх вражень.

— Добре говорив, — спокійно і вдоволено признався батько. — Розгорнув їм екран, показав, як дитина часом лякається… Знову показав досліди про вагу і значення сну… Словом, переконав… Зараз розкажу детальніш.

Поки він мився, чвірка оглядала садибу.

— А то що за хата? — спитав Алямбек, показуючи на великий будинок, що йшов півколом, підпираний колонами, зроблений під мармур.

— Це мамин театр. Ще я помагав таткові його будувати.

— А хто в ньому зараз грає?

— Діти грають, діти й дивляться… та й дорослі з ними залюбки, — засміявся Петрик. — Мама настягала туди одежі, що познаходила в різних руїнах… Тепер навіть оголосили свій тон, як хто захоче їх дивитись.

— Що таке — тон? Довжина хвилі? — спитав Іван.

— Ні, на мільярди людей не вистачить хвиль… На певній хвилі кожен має ще й свою висоту тону…

— Ну, берімося до роботи, — перервав їх Юрко. — Страх, як хочеться хату бурувати.

— Та он батько уже йде… ходімо, допоможемо.

Металеві стовпи, на які нанизувалося цеглу, як намистини, рознімались на висоті кожного метра. Праця йшла легко, треба було тільки уважати на візерунки. Чвірка взялася до будування з захватом, і навіть Іван охоче подавав цеглини. Праця йшла швидко й весело, тільки час до часу батько затримував їх, розглядаючи візерунки і виправляючи помилки.

— Це ми колись у кубики так гралися… Так само складалися картинки, — згадав пілот.

— Так, — хитнула головою мати. — Що тішить дітей, те завжди тішить і чоловіків. Це їхнє щастя.

— А жінок?

— А жінок тішить, коли тішаться їхні діти і чоловіки. Це їхнє щастя.

— Але не всіх.

— Не всіх… Деякі не можуть так стлумити своє я, щоб воно перейшло в родину… хотять виказати себе повніше… або, принаймні, яскравіше і виразніше… Хто до чого здібний…

— Е, що там за здібність — родити дітей, — чмихнув цинічно Іван. — Для того великого розуму не треба… Кожна тобі корова родить…

Мати почервоніла, а Петрик рвучко випростувався. Та вона закрила йому очі рукою і стримано відповіла:

— Вилупка може родити кожний, але дитину — ні. Батьків треба