Рік 2245 - Людмила Коваленко

— Та ну! — ахнули юнаки.

— Нема. Так нам прикро робиться, що хоч кричи, — згадував Петрик далі. — Спочатку то говорили, шуміли, дуріли, як звичайно. А то прийдемо на відпочинок, тихо полягаємо всі і мовчимо. А тут нам з усіх кінців усього насилають. То огородники овочів: «Відважним запальним героям». То деревообробники дерев’яні мечі: «Відважним і хоробрим». А хтось із Державної Праці надіслав на всіх 10.000 непромокальних очіпочків. І на кожному написано: «Непереможному бійцю».

Гурт розсипався сміхом.

— Ну, ну, — підганяли юнаки Петрика. — І що ж ви?

— Ну, ми мовчимо, терпимо, думаємо, що Очет побачить, як з нас знущаються, а ми терпимо, то, може, прилетить… Нема!

— Нема, — луною прошелестіло по гурту, і обличчя споважніли.

— Нарешті, перейшли ми останній марш і командують нам «спочинь». А сигнальник з вежі як закричить у мегафон: «Не розходитись! Викликаємо Очета».

— Ага, — промовив хтось з гурту, який усе збільшувався.

— Ну, стоїмо, викликаємо його…

— Та як викликаєте? — не втерпів Іван.

— Як! По-нашому викликаємо, духом… На тон викликати не сміли, щоб ще дужче не розсердити… Я, пригадую собі, стояв і просив: «О, Очет, прилети до нас. Ми погані, ми забіяки, ми непослухи, але прилети до нас, щоб хоч могли сказати тобі, як нам прикро…» Думаю, що й інші приблизно так…

— Ну, ну, — підганяли його юнаки.

— Чекаємо п’ять хвилин, десять, п’ятнадцять — нема.

— Ого, — загомонів гурт. — Та тут коли сам один покличеш, і то за п’ять хвилин він біля тебе.

— Нарешті, бачимо, — продовжував Петрик, — наближається здалеку червона хмаринка. Летить.

— В огні?

— В огні летить. Погано, — думаємо собі, — але добре, що хоч летить. Надлітає. Волосся вогневим струмом клубочиться. Ноги в огні закриті. І не дивиться на нас. «Чого хочете?» — питає. Ну, що ти йому скажеш — чого ми хочемо?.. Його хочемо. Так ми й кричимо: «Тебе хочемо, Очет. Не сердься. Прости нас. Ми й так караємось». Тут він і почав: «А, — каже, — то ви караєтесь? Вас людська насмішка пече… Вам шкода, що перемоги не маєте. Добре, я скажу, щоб видали вам шнури… Можете хизуватися». І вже хоче одлітати. Ну, тут ми почали знову просити. А він і каже: «Дивіться, що ви наробили. Ось куди ви били своїми мечами». І показує груди, а там рана кривавиться.

— А-а, — тихо ахнула молодь.

— Отак і ми ахнули. І мовчимо. Плачемо всі, як діти. І такий кожний з нас на себе лютий, що руки собі поодривав би, якими бився.

— Ну, і що далі? — спитав пілот, бачачи, що Петрик замовк.

— Далі він ще говорив нам… То вже між нашими душами залишиться… про це не розказують… Про Бога, — підняв палець угору, і вся молода юрба машинально випростувалася. — А нарешті й каже: «Ну, гаразд, тепер я буду з вами по-старому, але не забувайте цього випадку. Що людина зробила — те зробила, і ціле її життя не може того стерти. Ніхто не знає, які наслідки будуть з його вчинку — тому бережися зла. За кожний свій вчинок людина відповідає в житті і після смерти. Тому не запасайте, діти, в дорогу зла. Зі злом тяжко жити і тяжко вмирати. І непереносно тяжко стати з тим злом перед Богом…»

— Он як це було, — сказав по довгій мовчанці один з гурту. — А ми скільки просили — нам цього не показували.

— Не показували? — зрадів Петрик.

— Ні. Бій показували, і зливу, і початок маршу — а далі — ні. То, кажуть, було між душами, і того не показується…

— То у вас ще вірять у душі? — глузливо спитав Іван. — Таку техніку маєте, а в душу вірите. Може у вас ще й попи є?

— Що таке попи? — спитав якийсь юнак, придивляючись до нього.

— Попи, священики, що в церкві правлять, — пояснив пілот.

— Аякже. Певно, що вони є. Найчастіше то Очети, але бувають і з молодих. Хто вже змалку чує покликання від Бога.

— То ви літаєте на Місяць і за хмари, — і ще вірите в Бога? — спитав недовірливо Іван. — Адже ж ясно видно, що його в небі нема.

Юнаки навколо притихли, насторожено слухаючи його. Один з них зухвало спитав Івана:

— Ви убивали людей Початком, атомом, — а чи ти або хтось його бачив вашими людськими очима?

— Атом, — передражнив його Іван. — То атом, а то — якийсь Бог. Як я кину атомову бомбу, то з вас не лишиться і шматочка. І де буде тоді твоя душа? І як ваш Бог дозволяє це?

— Бог не дозволяє і не наказує робити чогось зараз. Він дав один раз свої закони. Хто хоче жити щасливо і радісно — виконує їх. Хто не хоче — гине і губить інших. Аж поки всі не навчились жити радісно. Бо живуть в Божому законі.

— Ет, попівські теревені, — не витримав Іван, забуваючи всі свої постанови пристосовуватися, хитрувати і пролазити в нове життя. Цей загальний стиль чистоти, радости, дружби дратував його так, що не міг панувати над собою.

— Теревені, — повільно повторив другий. — То ти не віриш у душу. Ні в Бога. А в кулак ти віриш?

— Вірю, — вищирився Іван. — Як ударю тебе кулаком, то ніякий Бог не поможе, — гепнеш на землю — і вже.

— Добре, — так само повільно сказав юнак. — Я називаюся Карлос де Пекасос.