Рік 2245 - Людмила Коваленко

— І тоді що?

— Сформований дух вже не потребує тілесної форми і зливається з Богом, а несформований ще довго шукає свого вдосконалення, — відповів Петрик тихо і повільно. — Ти ще зрозумієш це.

Ще кілька день пробули вони в Країні Спорту і Науки і рушили обдивлятися Державну Працю.

— Ех, гарні тут хлопці і дівчата, — зітхнув пілот, всідаючи до карети. — Шкода, що нам тут таку рекламу зробили, що вони не дуже хотіли з нами дружитися.

— Самі собі зробили, — сердито бовкнув Юрко. — Як заробили, так нас й приймали.

Іван мовчав. З того часу, як почув про Старших, спохмурнів і зачаївся. Щось передумував у собі, до чогось перестроювався. Та й інші були мовчазні і задумані. Новий світ вирисовувався перед ними, і вони не бачили собі місця в ньому.

Навіть не дивились униз, аж поки Петрик не вкрутив у дно величезну опуклу лінзу. Тоді глянули вниз і забули за все.

Океан, що був десь далеко внизу, наблизився до них і перед очима пропливали його глибини. Задивились туди і схаменулись тільки тоді, як у лінзу просто на них виштрикнувся величезний шпиць.

— Це що таке? — одкинувся Алямбек назад.

— Статуя Свободи, — засміявся Петрик. — Колишня гордість Америки і надія багатьох людей, що їхали сюди шукати щастя і справжньої свободи.

— То це Нью-Йорк?

— Так. Велика Остання війна не зачепила його. Бої йшли на півночі, і він лишився цілий. Згодом люди роз’їхались по малих домах, і тоді Старші вирішили взяти його і інші великі міста для Державної Праці.

В небі над містом був величезний рух. Великі машини проносились на захід і на схід, знижувались, злітали вгору, кружляли над місцями приземлення. Високо, вище за хмародери підносився якийсь дивний апарат матово-синього кольору.

— Радар, — сказав Петрик. — Міг бути трохи й менший, але американцям у крові лишилася звичка робити все якнайбільше, і вони вигнали його на дванадцять метрів вище, ніж треба.

— А що ним роблять?

— Розкидають по світі продукти. Все м’яке, що не може розбитися, розкидається радаром.

— У спортовців теж був маленький радар.

— Скрізь вони є. Коло кожної хати — невеличкі. Це зменшує потребу в великих літаках, і можна збудувати більше машин для окремої людини. Ну, що хочете бачити?

— Літаки, — швиденько сказав пілот. — Як у вас будують літаки.

— А що їх там будувати? — знову пересмикнувся Петрик. — Будувати зовсім просто. От, ходімо сюди.

Вони в’їхали рухомими сходами на якийсь поверх сусіднього хмародеру у великий заводський хол.

Тут було дуже тихо, просторно і світло. Чималий гурт людей стояв тут і там, схилившись над металевими частинами.

— А хіба їх не клепають? — спитав пілот.

— Нютуємо сріблом, — відповів один з гурту.

— Ого! Дорого ж вони вам коштують, — засміявся зневажливо Іван.

Ті незрозуміло глянули на нього, потім на Петрика.

— Люди з-під снігу, — пояснив той. — З тих часів, коли ще були гроші.

— А, — оказав один. — У нас того нема; немає грошей, — розвів він руками, показуючи, немов дитині. — Що треба, те й клади. Не жаліємо.

— А руди? Де берете руди? Хто копає? Де ваші шахти? — прорвався Іван.

— Це й я не знаю, що воно таке, — відповів Петрик. — Спитаємо у інженера.

— Руди? — наморщив брови той. — А, то копали з землі. У них не все йшло на метал, а тільки спеціальні сорти землі… А ти копав руди? — з раптовим інтересом спитав він у Івана.

— Ого! Ще й скільки. Першим забійником був, — хвальковито випростався Іван. — Я більше тої руди забув, як ти її бачив.

— Та я зовсім не бачив, — засміявся інженер. — Ану, покажи нам, як ти копав.

— Та як же я тобі покажу? У вас шахт нема, кажеш, — допитливо прижмурився Іван.

Але інженер уже вимикнув якийсь вимикач, всі робітники випростовались і підійшли до великого екрану на стіні, куди інженер повів і Івана.

— Показуй, — сказав він.

Іван безпомічно озирнувся на Петрика.

— Згадуй, — пояснив Петрик. — Дивись на екран і згадуй. Що згадаєш, те ми й побачимо.

Іван наморщив брови і втупився в екран, зціпивши од напруги зуби.

На екрані з’явились невиразні постаті. В сірому ранку, здригаючись од холоду, сунув гурт людей. В брудних латаних ватянках і замурзаних комбінезах, неголені, заспані, вони майже бігцем поспішалися до невисокого, схожого на барак будинку, над яким стирчала вежка з залізним краном. На горі вежки була червона зірка.

Потім з’явилась чорна запорошена кабіна, повна цих людей, що швидко пірнули вниз поміж стін земляної криниці.

Далі Іван ішов один, зігнувшись під низьким склепінням проходу, а повз нього час до часу пролітав разок чорних закурених вагонеток. От він завернув у вузький прохід, де ліз майже навкарачки, і заліз у заглибину, що на зломах виблискувала чорним… Вмикнув у штепсель електричне свердло і почав видовбувати вугілля. Видовбував невпинно, напружено, час од часу поглядаючи на годинник і тільки витираючи піт, що чорними струменями стікав йому за шию. Позаду нього два підручні вигрібали вугілля. Зрідка Іван озирався на них, і тоді перед