Рік 2245 - Людмила Коваленко

У сто років приблизно людина вже стомлюється жити старими обов’язками і інтересами… Інші люди цікавлять її тоді, їй хочеться своє знання передати іншим, щоб не загинуло марно. Здебільшого такі люди вибирають собі працю серед людей або для людей. Наші Очети і Омеми всі мають понад сто років.

— А далі?

— А далі, років у сто п’ятдесят життьова метушня теж стомлює людину. Вона прагне самотности, спокою і зосередкованости… крім матерів, ті дуже довго тримаються дітей, внуків і правнуків…

Хто працює над собою і удосконалює своє уміння розуміти і відчувати, той з часом розуміє таємницю життя і смерти… стає Старшим… Але ці Старші — від 150 до 200, — не є справжні Старші, це ще живі Старші, земні, людські. Справжні Старші, понад 200, вже не цікавляться життям і людьми, а тільки стремлять удосконалити себе, щоб стати перед Богом… Лиш дуже рідко втручаються в наше життя… Ці всі роки — то я приблизно позначаю, одні кінчать школу раніше, інші пізніше. Є такі, що до 40 років не можуть відірватися від спорту і гурту, а є такі, що вже в 30 років кидаються до обраного фаху.

— Так, так, — сказав пілот. — Непогано придумано… А куди ти нас везеш тепер?

— А куди б ви хотіли?

— Поведи нас у вашу силову станцію, — попросив гаряче Іван. — Як то у вас зветься? Звідки йде сила, що рухає усі ці заводи.

— В кожному заводі є свій Очет, і свій Початок, яким він керує. Як — це одкривається людині тільки тоді, коли її воля вже підпорядкована духу. Люди неспокійного духу не можуть так зосереджувати волю, а хто хоче зла людям — не може мати спокійного духу. Тут ти нічого не побачиш.

— Але ти ж літаєш. Хіба ти вже Очет? Звідки дістав ти коробок і в ньому атом?

— Всі, що одпрацювали Державну Працю, дістають коробок і машину. Ми вміємо керувати ними, але не знаємо, що діє в них. Як ви не знали, що таке електрика, а керували нею.

— Ми завжди могли видобути електрику… у всякому разі, знали, як це робиться. А ви ходите з коробочками, а не знаєте, що в них є. А хто ж їх виготовляє?

— Коробочки виготовляються на Державній Праці. І там же закладається в них Початки. Потім їх бере черговий Очет, і наснажує Початок своєю силою, так що він може діяти в моїх руках.

— І ніхто не спробував одкрити коробок і подивитися?

— Чому, таких цікавих було чимало… Але хто одкриває для зла, той гине. А хто уміє хотіти добра, той має терпіння, щоб підготуватись достойно.

— Здорово закручено, — сказав Алямбек. — І багато загинуло?

— Ми не знаємо. Хто пробує відкрити коробку, згорає безслідно. Хіба тільки Старші знають, бо у них всі числа.

— Які числа?

— Виданих Початків. Час од часу вони перевіряють їх дію — тоді бачать, хто зник. Бо тоді зникає і Початок.

— Отже, то Старші командують вами.

— Не командують, — трохи вже роздратовано сказав Петрик. — Повинні відбути обов’язок і відбувають, відбувають з радістю і охотою, поки їх це цікавить. А як відчують, що вже Учитель кличе їх, і їм непереможно хочеться іти до Нього — відходять.

— А хто їх заміняє?

— О, охочих завжди багато. У нас тепер брак праці. Бачив старих на гуті? Їх тягне працювати, хоч могли б жити тільки для себе. Різні люди — різні навички і здібності, бо кожен може бути, чим хоче.

— Ну, вже досить, — спинив його пілот. — Дай нам часу, нехай це в нас трохи усядеться.

— А то що за гора? — спитав Юрко, показуючи на величезну гору, що темніла в далечині, рудо-чорна, без деревини, без зеленої плями.

— То брухт, — сказав Петрик. — Тепер перетоплюємо рештки ваших воєнних засобів. Це очищує землю і економить силу…

— Ого! То так того було багато?

— Вистачило аж до нашого часу, — криво усміхнувся Петрик. — Здається, ви всі тільки працювали для війни.

— А що то за вогні спалахують там?

— А то, мабуть, вивалили машину, де потрапили бомби або щось таке… Вони й вибухають.

— Так вони ж розсадять вам ціле місто.

— Ні, Гора за сильною непроникливою заслоною. А як брухт там трохи перетопиться, то це не шкодить.

— Усе не по-нашому, — сказав задумано пілот. — Усе навиворіт… Все треба переучувати наново… Я не знаю, чи ми колись навчимось так думати і відчувати, як ви… Це дуже важко… Не можемо ж ми за пару років переробитись на нові істоти…

— За пару років — ні, але за сто років — хто знає? В усякому разі, ви можете спробувати — відповів роздумливо Петрик. — Якщо вам, звичайно, хочеться бути такими, як ми…

— Я мушу полетіти на Вкраїну, — сказав Юрко. — Як там походжу і подумаю, я знатиму, яким хочу бути… Пам’ятаю, що в дитинстві я знав ясно, що хочу бути таким, як мій дідо… Мій дідо були лагідні і прості… А потім прийшла школа, за нею праця в трудових резервах, потім військо, і я забув, яким я хотів бути… Тепер я хотів би згадати це на Україні.

— Я думаю, що ви мусите всі походити по землі самі, побачити все на власні очі, поговорити з різними людьми — тоді вирішите, чого ви хочете для себе у цьому новому житті, — сказав Петрик. — Я вас отут