Рік 2245 - Людмила Коваленко
— Знаю, знаю, — сказала Омем. — Але ж то давно минулося… І всі знають тепер Україну — то чого тобі боятись своєї доброти? Тепер кожен не тільки може бути добрим, але й хоче бути добрим… Бо добрим найлегше жити…
Після цього Юрко спробував говорити своїм друзям про минуле, щоб трохи вибитись з-під його влади. Але коли його закликала перед свій екран Омем і він побачив на екрані Алямбека, старе почуття радости, змішаної з недовір’ям і обережністю, охопило його знову.
Алямбек же, навпаки, був веселий і повний певности себе і своїх нових планів.
— Вже одбув Державну Працю, — весело повідомив він. — Тепер ще мушу трохи повчитися — а тоді женюсь!
— Та що ти?! Женишся? З ким?
— А тут з однією дівчиною!.. Дуже добра дівчина — і мені подобається… Я все думав, все думав — чого я на світі найбільше хочу, — і вирішив, що я найбільше хочу мати дітей… У нас, у мусульман, завжди вважалося, що велике потомство — це благословення Боже! От я буду мати таке благословення!.. Не менш як двадцятеро їх…
— А як же твої корови? — спитав Юрко, який нічого не чув про Алямбека від часу, як Петрик забрав того з Нью-Йорку кудись у прерії. І не тільки не чув — а навіть ні разу не згадав про нього… І не хотів згадувати. Хотів забути усе минуле, щоб увійти в нове, стати новим самому…
— Корови? — перепитав Алямбек. — О, я корови давно вже кинув!.. Спочатку було цікаво… Я там так на конях їздив — ого! Навчив їх різним штукам, як на конях скакати… А вони — мене… Там були такі спритярі — ого! А потім мені стало скучно… Яка рація була мені оживати і в новому світі опинитись, щоб жити так, як я раніш хотів би жити?.. Тільки раніш я дбав би, щоб мати цих коней і корів побільше — а тепер що? Вони й так усі мої… і не мої…
— Не давали тобі їх? — спитав Юрко.
— Чому ні? Давали. Як побачили, що я вмію їздити, — найкращих коней міг брати. Ніхто не боронив, ніхто не жалів… Так, що в мене не стало до коней інтересу… Тоді пішов я на Державну Працю… вроді якби трактористом по-нашому.
— Трактористом?
— Ну, воно не зовсім як наш трактор, але дуже подібне…
— Де ж ти орав?
— А в Індії! Тут тільки у двох місцях орють: на Україні і в Індії.
— Чом же ти на Україну не поїхав?
— Та там, бач, і тепер кіньми орють. Дуже вже українці коней любили. Так вони при конях і лишились… До того ж їм трактори у колгоспи силою нав’язали, от вони трактори й зненавиділи… Так воно пішло, і досі на Україні тільки кіньми працюють. Ну, а Індія коней ніколи не вживала на полі… А як стали незалежні — навезли собі купу тракторів — і були з того дуже горді. Так вони і тепер тракторами орудують.
— Як же ти туди перелетів?
— А мене Петрик перевіз. Він там зі мною і робив… Ще й зараз там залишився…
— Петрик? — перепитав Юрко, і відчув, як знову те саме прикре почуття образи за себе починає колоти його в серце. — Петрик. Добре, що ти за нього згадав. Де він був увесь цей час?
— Він мене тоді привів у прерії і передав тим людям. А сам десь полетів. А як я заявив бажання на Індію, так він і з’явився…
— Ми можемо його зараз викликати, — почули вони голос і озирнулися. За ними стояла Омем. — Ти справді хочеш побачити Петрика? — спитала вона Юрка.
— Звичайно, хочу. Я часто думав, де він зник і чому ніколи не обізветься… Так наче добрий був до нас — а тоді зник, і вже!..
— Чому ж ти не спитав мене? — не вгавала Омем, проникливо дивлячись на Юрка.
— Ну, як він не хоче мене згадувати, так чого ж я буду йому набиватись? — сердито уперся Юрко. — Він має екран і силу — міг би уже давно мене знайти.
— Знову те саме, Юрку, — похитала головою Омем. — Знову те саме: хтось повинен цікавитись тобою і шукати тебе… Все та сама гордість!.. А ось і Петрик…
Справді, на екрані стояв Петрик… тільки трохи поважніший і з якимось новим виразом у раніш веселих очах. Коло нього стояла невисока смаглява дівчина, всміхаючись соромливо і ніжно.
— Це вона, моя Махатма, — весело сказав Алямбек. — Оце з нею я хочу одружитися.
— Зовсім я не Махатма, — засміялася та. — Це він таке вигадав, бо надто ледачий завчити моє ім’я…
— Хіба воно таке важке?
— Зовсім не важке… Але він причепився до Махатми — і кінець! — знову засміялась та. — А Махатма — це значить — велика душа. Звичайно, що це мені подобається, — одверто призналася вона. — От він мене на це і купує, щоб я простила йому його лінощі.
— Вони завжди нас на це купують — засміялась і Омем. — Мій старий називав мене Розбуд — Рожевий Пелюсток — і мені це дуже довго подобалось. До яких ста років навіть. А потім нам обом стало це смішно…
— Нічого смішного тут нема, — ображено встряв Алямбек. — Велика душа у малому, але такому гарному тілі — що може бути краще?
— Нічого не може бути краще, — поважно згодилася Омем, а Махатма розчервонілась від похвали.
— А як твоє
