Рік 2245 - Людмила Коваленко

— Та науку розуму я вже вивчив добре… А от науку серця — ще ні.

— Чому?

— Не знаю. Може, тому, що не можу забути минулої несправедливости.

— Але ж… тих людей уже давно нема. Ти б міг уже простити їм. Принаймні, забути про них серцем, щоб не боліти за те, що вони тобі зробили.

— Не мені… Я все думаю про нещастя мого народу. Стільки горя пережити — голод, розстріли, муки… війни, що перекочувались через Україну одна по одній. І ніхто не дбав про мій нарід! Оце мене найбільше пече! Ніхто не дбав! Так, ніби він призначений був долею тільки на страждання! За що? За те, що він добрий?

— Але цього вже нема. Всі люди однакові — і всі добрі. І ніхто не принижує твого народу. Та й ніякого. Якийсь ти дивний… Я не можу цього зрозуміти.

— Я й сам не можу, — признався Юрко. — Але це сидить в мені…

— Ніхто не може змінити минулого, — зауважив твердо Петрик. — І ніхто не може звільнитись від відповідальности за нього. От я — був з вами тільки трохи, а потім хотів забути… І не міг… Почував, що відповідаю за вас… Тому і прилетів до Алямбека, коли Очет сказав мені, що той летить до Індії… До того ж почував я, що вже й мені пора сісти на землю, бо надто вже багато було порожніх почувань — все тільки розум, та серце, та міркування. Треба було пожити звичайним, суворим життям… Спробуй і ти праці… А де ж Іван? Чи ти чув що про нього?

— Іван? Ні, не чув — та й не хочу чути!.. Думаю, що мені було б легше жити у вашому світі, коли б я знав, що його між нами нема! — сказав уперто Юрко. — Я знаю, що по-вашому це зле і що в мене від цього робиться чорне серце — але я так почуваю — і так кажу!..

— Дивно… Я кілька разів сам почував таке, — признався Петрик. — Цей ваш Іван затримав моє життя і мій розвиток на добрий десяток років… Він так уміє викликати злобу в людях… Вірніше, в нього так багато злоби, що вона переливається у інших і розпаношується там… Оце тільки тут, в Індії, почав я трохи забувати його очі… І мої рани трохи зажили… Принаймні я вже можу думати про Івана без того, щоб на них виступала кров… Хотів би я знати, що він робить тепер, — замислено додав Петрик.

— Хочеш? А ось ми можемо подивитись… Може, коли побачите його живого, то вам стане ясно, що то не він такий злий, — а що то ваша власна злоба і самолюбство прокидаються у вас, — сказала Омем.

— Ні, — похитав головою Петрик. — Ні, ти його не знаєш, Омем. У нас не злоба, тут власне ображена справедливість — бо навіщо було існувати таким людям?

— Може, для того, щоб випробувати вас? — спитала несміливо Махатма, та тут Омем показала на екран.

— Ось і він.

Іван ішов дорогою з гуртком ледачих. Пристав до них, бо думав, що, може, серед них знайде отой неспокій і протест, оте незадоволення сучасним, яке могло зробити їх його спільниками… Тепер ніяк не міг вирішити, чи добре зробив, чи ні.

Перед тим пробував шукати протесту серед інших верств… Спочатку, звичайно, пішов до робітників… Думав, що на заводах і фабриках знайде отой протест і організованість, про які його колись так багато вчили в Марксо-Ленінському семінарі у Москві. Але ці робітники — вірніше, люди, що одбували два роки Державної Праці, — зовсім не мали ніяких протестів.

— Чого ти злостишся? — питали вони його. — Чого тобі треба?

— Я не можу знести неправди, — говорив Іван. — Ви два роки працюєте, і вам ніхто за це не платить, і ви не знаєте навіть, хто скористає з вашої праці… Ніхто вам навіть «дякую» не скаже!

— А навіщо нам їхнє дякую? Щоб тільки їм було ніяково, чи що? — заперечували робітники. — Таж і нам хтось перед тим робив… І після нас хтось буде робити.

— І що за біда, що нам доводиться працювати? — відізвався другий. — Та люди тепер просяться, щоб їм дали поробити хоч трохи… Тільки я, для себе, хочу відробити своє і знати, що я нічиєю працею не користаю, а дав і свою долю у загальне надбання… Якісь у вас чудні поняття, як бачу…

Після цього Іван спробував шукати підтримки у тих, що працювали на полях. Але тут його зустріли просто глумом.

— Хіба мене хто гнав на поле? — питав його засмаглий, червонощокий чоловік, спираючись на чепігу плуга. — Я сам захотів… І кожної хвилини можу кинути — а на моє місце прийде нових сто!.. Та я просто оздоровів, як почав на землі працювати — який тут визиск?! Що ти говориш? Це — радість, чиста радість і здоров’я…

І от тепер Іван ішов з ледачими…

Ледачі були приємні люди, але якісь — як на Івана — легкі. Вони ніби не хотіли ні вчитися, ні йти на Державну Працю, — але фактично їм доводилось важче, ніж тим, що працювали. Вони не мали хат, а тому мусили носити на спинах шатра і одяг. Одяг прали мало не щодня, бо хоч і ледачі, але гостріш чули всякий запах і не могли зносити на собі бруду і поту. Тому щовечора вони завертали до якоїсь хати або до загального басейну і там милися і прали плаття.

— Навіщо вам щодня