Рік 2245 - Людмила Коваленко
— Ото ж то воно й є! — переможно гукнув Іван. — Вся зброя у ваших Очетів. Вони кожної хвилини можуть вас усіх знищити — і тому ви боїтеся їх… А що ви патякаєте про любов і довір’я до них — то це байки! Я знаю, я сам колись кричав «ура» на славу різних вождиків, а я їх ненавидів, може, більше, як ви Очетів.
— Але ж ми не ненавидимо їх! — аж кинувся Джек. — Ми саме тому й віримо їм, що вони ніколи не скажуть нам робити щось зле… Вони ніколи не будуть вживати зброї проти нас!
— Ага! Значить, вони таки мають зброю! — зрадів Іван.
— Кожний Очет чи Омем має свою зброю — власну силу волі. Він може своєю силою зарядити Початок. Він може своєю силою якщо не побачити, то відчути те, що робиться в душі людини… Але він ніколи не вжиє цієї сили для насильства, бо він — Очет, він — мудрий, і мудрий з любови всією істотою, а не тільки головою, не тільки розумом! Он ви хотіли все зрозуміти розумом — і бачиш, що вийшло?.. Ледве не згубили усієї планети!
— Вся біда в тому, що ви їм вірите… Не можна їм вірити, не треба їм вірити! Віра — це найбільше зло на світі!
— Але ж ти хочеш, що б я вірив тобі?.. Щоб і інші вірили тобі? — заперечив Джек. — То, значить, коли люди вірять тобі — це добре. А коли люди вірять Очетам — це зле? Якось ти думаєш покручено, голубчику, — засміявся Джек.
Іван мовчав, не знаючи, що відповісти, коли Джек раптом сказав:
— На нас хтось дивиться.
— Де? — озирнувся Іван. — Нікого нема й близько.
— Дивиться! Я відчуваю, — твердив своє Джек і загукав голосно: — Хто дивиться на нас?
— Це ми, — почувся жіночий голос. — Це я, Омем і інші люди з-під снігу. Ми шукаємо вас… Ось ми.
Перед Іваном, десь вдалині і невиразно, замаячіли якісь постаті. Перед ними, ближче і виразніше, він побачив Юрка і коло нього жінку — очевидно, Омем.
— Ми тут говорили на два кінці, і схотіли побачити вас, — пояснювала Омем. — Ті двоє в Індії, а цей, — показала на Алямбека, — тут, у нас, в країні Спорту і Науки…
— Бачиш? — просичав Іван Джекові. — Бачиш? Вони весь час стежать за нами… Вони бояться нас… А ти їм віриш… Я, принаймні, не брешу тобі — я тобі ясно кажу, що хочу влади… І дам владу й тобі… А ці, бач, прикидаються добрими і лагідними, а насправді бояться за свою владу, бояться, що я викрию їх і скину геть… Тепер ти бачиш, де правда?
Джек розгублено дивився то на Івана, то на Омем, яка говорила привітно:
— Боюся, Іване, що маю погану новинку для тебе.
— Так? Яку саме?
— Боюсь, що цього року тобі таки доведеться битися на Юр’їв день.
— На Юр’їв день? — перепитав Іван. — На який Юр’їв день? Хто хоче битися?
— А ти вже забув? Ще в той рік, як тебе оживлено, кілька людей хотіли битися з тобою на Юр’їв день.
— Ого! Я вже й забув за них, — засміявся Іван. — То так давно було. А вони ще й досі пам’ятають? Чому ж вони одразу тоді не билися?
— Очети одговорили їх: ти був ще надто слабий… і тілом і духом… ще нічого не знав і не розумів… Вони вирішили почекати п’ять років… Тепер ти можеш битися з ними, або перепроситися. Як ти вибереш, так і буде.
Та Іванові від однієї думки, що він може нарешті битися з кимось — стало радісно і цікаво жити. Не критися, не удавати, не хитрувати, — а вийти і бити когось перед очима всіх — це був вихід, це була, нарешті, якась можливість вилити свою злість, вибухнути перед усіма, показати їм свою силу, показати, чого вартий він, Іван, якого вони так безсоромно називали ідіотом і чорним Кмедем!
— Е ні, я перепрошуватись не буду! — сказав він, весело розправляючи плечі. — Як вони бояться — нехай перепросяться… Може, я їх і прощу! Але щоб я перепрошувався — чого ради?! Я їх усіх разом можу покласти на спину. Хто там був? Пам’ятаю, батько оцього, — мотнув він головою в той бік, де невиразно виднілася постать Петрика. — Розсердився, що я його жінку назвав, здається, коровою чи якось так… А хто ж іще?
— Ще інженер, якого ти назвав брехуном, — підказала Омем.
— Ага, пригадую і його… Я потім пробував там працювати, але він не хотів мені показати, як наснажують атом… Казав, що він цього не може.
— Він і справді цього не може, — потвердила Омем.
— А хто вас там розбере, що ви можете, а чого не можете? — так само зухвало сміявся Іван. — Нехай іде битися, як йому не подобаються мої слова!.. А хто там був іще?
— А ще один юнак… Він тепер уже одбув Державну Працю… Ти посміявся з його віри…
— Ага, пригадую! Той, що в Бога вірить… Ну, нехай же йому його Бог помагає, бо цьому я найбільше всиплю! — закричав Іван. — Оцей нехай начувається!
— Та що ти так радієш і нахваляєшся? — спитав злосливо Юрко. — Може, ще вони тобі накладуть так, що і не встанеш!
— Хто? Оці чистюльки? Оці купальщики? Ні, брат, кишка тонка їм мене набити!.. Коли цього Юрія день буде?
— Та ж за рік, — засміявся Алямбек. — Вони саме
