Рік 2245 - Людмила Коваленко

— Ми теж міцні, — відповів йому Джек, що з усіх ледачих найбільш цікавився Іваном. — Якби не були здорові і міцні — ми не могли б бути ледачими. На те треба чимало сили і гарту… і вміння працювати, — додав він, сміючись.

Це була правда, — і саме тому Іван тримався ледачих. Якби йому вдалося зорганізувати їх і кинути проти тих, хто працює і кориться законам — він з своєю бомбою міг би стати владарем над ними і усім світом! Але біда була в тому, що ледачі не мали охоти повставати…

— Але ж вони забрали собі все, а вас викинули, як сміття, на дороги! — пробував Іван пробудити в них зависть і злість, хоч за звичкою думав, що пробуджує в них «класову свідомість». — Он, вони літають собі, а ви мусите місити грязюку. Носити на собі шатра, ніби ви не люди, а в’ючні осли!

— Яка ж тут грязюка? — заперечив Вільямс, що весь час щось мугикав собі під носом, а потім раптом вибухав співом. Тоді вся ватага спинялась, слухала, а потім переймала пісню і співала її хором, поки вона їм не обридала. — Ти ж бачиш сам, які гарні стежечки поробили вони для нас. Навіть квіти понасаджували, щоб нам було приємно… Та вони раді, що мають для когось щось зробити доброго…

— Але ти не наважишся піти й потоптати їх квіти, — під’юджував його Іван. — Ти боїшся їх! Ти тільки думаєш, що живеш так, як тобі хочеться, а насправді так живеш, як вони тобі велять!.. Ану, потопчи їх квіти! Спробуй! Наважся! Не будь боягузом!

Іван так розгарячився, що йому тремтіли руки. Коли б хоч раз розворушити їх на протест! Коли б хоч раз скуштували вони сваволю, її радість, її безмежність — тоді б вони були у нього у руках! Тоді він би прикрутив їх! Він би розпалював їх душі завистю і гнівом! Він би вселив у них ту радість руйнування, що палала в його власному серці! І тоді він панував би над ними!

Вільямс подивився на Івана, на квіти, постояв, подумав і рішуче ступив на грядку квітів, що барвистим візерунком бігли вздовж стежки. Зосереджено, ніби дослухуючись до чогось, що діялось всередині, він почав старанно топтати квіти. Решта ватаги, що була одійшла вперед, повернулась до грядки і так само цікаво, але спокійно приглядалася до того, що робить Вільямс.

Іван одразу побачив, що з його планів нічого не буде. Вільямс тупцяв по квітах, немов робив якусь роботу. В рухах не було нічого від тієї дикости і радости нищення, якої чекав Іван…

«Наче дослід якийсь робить, дурний павич», — сердито подумав Іван, чекаючи, чим це кінчиться.

Потоптавши який метр прядки з квітами, Вільямс зійшов на стежку збоку, скептично придивляючись до наслідків своєї роботи. Інші теж подивились на грядку, потім на Вільямса, і Джек спитав:

— Ну і як? Приємно? Чи бодай цікаво?

— Ні, — покрутив головою Вільямс, — неприємно.

Всі згідно хитнули головами, а Джек сказав:

— З боку це виглядало досить глупо.

— Я і почував себе глупо, — погодився Вільямс.

В цей час над ними почулися дзвіночки. Всі підняли голови. Над ними летів якийсь чоловік з великим кошем квітів, прив’язаним до пояса.

— В чому річ? Не подобалося, як я підібрав кольори? Я думав, що синє з білим буде приємна комбінація… Вже мені яскраві кольори набридли.

— Ні, тут річ не в кольорах, — гукнув йому вгору Вільямс — Я хотів подивитись, чи мені сподобається топтати квіти.

— Так? Це цікаво. Підожди, я зараз опущуся, — чоловік з квітами знизився на землю, обережно одв’язав кошик з квітами, поставив його на землю і підійшов до ватаги.

— Я, здається, недочув, — сказав він Вільямсові. — Чи ти топтав квіти, бо тобі це подобалось?

— Ні, я не знав, що я буду почувати при цьому, а цей, — Вільямс хитнув головою вбік Івана, — цей казав мені, що це буде мій протест і вияв мого справжнього Я. От я і спробував.

— Ну, і як? Було приємно?

— Ні. Ніякого мого Я не чув, а почував себе дуже глупо.

— Ну, не журися, — поплескав його по плечі новоприбулий. — Я маю нову комбінацію кольорів — червоне, жовте і поміж тим, тут і там, розкидано біле… Я, власне, і летів пошукати місця, де б їх примістити. А ти мені саме добру місцинку витоптав!

Іван відчув, як од цих слів його охоплює така лють, така велика злоба, що він може кинутись на всіх оцих спокійних і безтурботних людей і дряпати їх, кусати, бити їх і при цьому скавучати від злости і розпачу. Та ледачі теж похмурніли і дивились на Івана незадоволено і з відразою. А один з них, Поль, незмінний супутник і приятель Вільямса, з якого він глузував, кпив і насміхався з усякої нагоди, закричав:

— Таку велику пригоду треба відзначити піснею! Ось, я маю слова, а наш великий Топтатель Квітів, Вільямс — нехай складе на них мелодію. Слухайте, хіба погано?

Він потанцював на місці, підшукуючи ритм, а тоді заговорив речитативом, легко модулюючи хрипким але приємним голосом: