Рік 2245 - Людмила Коваленко

— Ну, і що ж ти тепер будеш робити?

— А от походжу з тобою. Цікаво мені, чи, коли буду розповідати про тебе, теж десь мої кулаки вилізуть, чи ні?

— У мене не тільки кулаки, — ображено сказав Іван. — У мене голова також працює… То ви не вмієте самі думати — все тільки Очетів питаєтесь. Навіщо, наприклад, тобі той Очет? Ти — людина талановита, міг би бути письменником — вчити людей, писати добрі книжки, заробляти гроші… мати пошану, владу…

— Книжки? — перепитав Джек. — Ні, книжок ніхто не хоче читати.

— Чому?

— Бо люди найбільше терпіли від слів, — переконано пояснив Джек. — Ти не можеш собі уявити, скільки слів витрачали люди триста років тому!.. Мільйони мільйонів слів! Щодня їх засипали словами — вони і билися за слова чи проти слів, плакали над ними, судили людей за їх слова… Під кінець зовсім перестали розуміти один одного… Говорять ті самі слова — а розуміють під ними цілком інші речі… Тому наші Очети вирішили, що слова кожна людина вживає свої, а не вчиться від інших їхнім словам… Тоді, принаймні, людина знає, що саме вона переживає, а не починає вигадувати собі ті переживання, які їй підказала інша людина…

— То ви живете зовсім як дикі люди, — скривився Іван. — Ніхто не знає, що думає інший, тільки ваші хитрі Очети….

— Ні, коли хтось видумує собі свій світ так ясно, що може показати це на екрані, — тоді це показується всім… Але в такому разі людина повинна зовсім перестати думати про себе. А от у мене це не виходить.

— Але ж я бачив, як дітям оповідали казки якісь дівчата на екрані, — заперечив Іван.

— О, це зовсім інше діло. Діти ніколи не чують того, що їм кажуть — вони бачать своє… Їх словами не обдуриш… А для дорослих слова — дуже небезпечна річ…

— Ото ж то й є! — зрадів Іван. — Слова — це могутня зброя! Через те ваші хитрі Очети і бояться дати її вам до рук! Я знаю! Я бачив, які діла робилися словами — ого-го! Ти словами можеш людей, як овечок, завести в кошару і замкнути їх там — а вони будуть співати і радіти, що вже в раю… І хоч потім вони будуть плакати і рвати на собі волосся в тій кошарі — але ти словами можеш назвати ці крики — співом, а ці сльози — радістю, — і знову заманити туди нові отари!.. Чому б тобі не спробувати твоїх сил на людях?! — жваво обернувся він до Джека. — Чому тобі не кинути їм нову ідею? Чому не повести за собою?

— Ідею? — здивувався Джек. — Але ж я не думаю про ідеї… Мені хочеться розповідати про людей і про землю… А ідея?.. Що я і люди робитимем з нею?

— Як що? Та ви можете взяти владу! Оволодіти людьми, панувати над ними! Це — найкраще, чого тільки може бажати людина — панувати над іншими! Повір мені — я це бачив! Я знаю… І я міг би бути з тобою і помагати тобі, коли б ти не знав, що з ними робити!

— Яку ж ідею ти б подав людям? — примружив недовірливо очі Джек.

— Яку? Перш за все — що вони мусять бути рівні і вільні! А для цього ті, що мають хати, повинні знищити тих, хто не має їх… Ні, не так… Ті, хто не має хат, повинні знищити тих, хто їх має!.. Чому одні мають, а інші ні? Це — нерівність! Її треба викоренити! А потім — як вони можуть бути вільні, коли ніхто не охороняє їх свободи? Ти мусиш набрати людей і поставити їх на сторожі свободи — і тоді кожного, хто не буде тобі коритися, ти можеш знищити, щоб він не загрожував народові!.. І ти будеш літати над ними, і вони будуть боятися і слухатися тебе!..

Іван захлинався від бажання переконати, впоїти в Джека свої думки, але в той же час відчував, що якийсь гвинтик не працює, що його слова не мають сили переконання не тільки для Джека, а й для нього самого… Що може він обіцяти людям більше за те, що вони мають? Але ж він бачив, як люди, що мали все, нищили це і йшли під владу людей, які обіцяли їм слово, а потім відібрали все і загнали їх у неволю!… Не може бути, що б і тепер не знайшлося таких… Коли б не ті Очети!..

— Я знаю, що так було, — перервав його думки Джек. — Ми учили про це… Але, однаково, важко повірити, щоб люди були такі… одні такі злі, а другі — такі довірливі… Тільки, як ти оце почав казати мені — побачив я, що це була правда… А перед тим я знав тільки головою!.. Але тепер уже нема таких людей, щоб вірили на слово. Ми дивимось, як людина жила, і тоді вирішуємо, чи можна їй вірити. Тепер люди інакші.

— Такі люди були, такі вони є і такими будуть завжди! — уперто твердив своє Іван. — Коло людини не треба багато панькатись — її треба тримати суворо і твердо… Всі ці розмовочки про людину, що вона звучить гордо, і про Бога, і про всякі там безсмертя — все це для дурачків… Візьми вашого якогось там Очета — такий він важний і такий всезнайко, — а пусти йому кулю в потилицю — і нічого від нього не лишиться! Нічого! Буде таке саме стерво, як і всяке інше!.. І той, хто має оту кулю — має владу… Бо кожен боїться смерти.

— У нас ніхто не погодиться убити людину, — сказав Джек. —