Рік 2245 - Людмила Коваленко

— Не знала, — сказала Марія. — Я давно вже не дивлюся на екрани… Якось вони мене перестали цікавити…

— Ф-ю, — засвистів Лексі. — Тобі пора вже сідати на землю… Починаєш забувати світ для науки!

— О, який велемудрий Очет знайшовся, — розсміялася Марія, і вперше Юркові почулося щось силуване і нещире в її сміхові. — Ходімо їсти, а то ви з Юрком кинетеся на мене, — все так само штучно жартувала Марія.

Ця штучність була така виразна, що всім стало ніяково, і вони мовчки рушили вгору по Володимирській вулиці, де здалеку золотіла банею тисячолітня Свята Софія.

Та наступних два тижні, Юрко забув за цю ніяковість. Марія була знову тією самою милою, щирою і водночас поважною дівчиною, яку він зустрів п’ять років тому у її батьків, в Країні Дітей.

Ці два тижні повернули Юркові його спокій і впоїли нове почуття сили і певности себе, яких не відчував ще ніколи у новому житті.

Пливучи вниз Дніпром на човні, що тихо сунув за течією і тільки злегка міняв напрям, скоряючись поштовхам весел двох хлопців, що заохотились довезти їх, Юрко знову відчув той тверезий і ясний спокій, який охоплює кожного на цій річці. А тверезости треба було, бо так легко було б замріятися серед краси і принадности довколишньої природи.

Високий правий берег то відступав, та наближався до самої річки, а низький лівий то синів сосновими лісами, то раптом розкривався у золоті і тихому шелесті хлібів. Тихе плесо річки заколисувало душу, щоб раптом збудити її підступною підводною течією, що починала нести човен туди, де води крутились у вирі, виблискуючи на сонці райдужними барвами. Тут і там вздовж лівого берега піщані пляжі були усипані людьми, що вигрівались на сонці, плавали, катались на човнах. Їх майже бронзові від сонця тіла нагадували Юркові людей із його старого життя: жінки були такі мускулясті, як в Країні Спорту, а чоловіки мали більше м’язів, ніж у Країні Дітей. І в їхніх позах було щось знайоме і близьке Юркові. Чоловіки у зустрічних човнах дивились на жінок, як колись, у першому Юрковому житті, дивились закохані — віддано, ніжно і водночас переможно. Жінки ж півлежали, витягнувшись на низьких сидіннях човна, гріючись у проміннях сонця і в цих поглядах чоловіків, віддаючись їх ласці і в той же час усміхаючись таємничою сумною усмішкою, ніби знаючи, що оце зараз — їх час, час їх влади і чару, який вже більше не повернеться до них.

— Це ніби інші люди, — тихо сказав Юрко. — Такі гарні… і такі спокійні.

— Спокійні? — недовірливо повторив Лексі. — Та де? Вони всі — закохані, і всі шукають собі пари, і напружують усі сили, щоб здобути її… Ні, це — не спокій. Це — напруження, буяння сили, що потім буде витрачатись усе життя…

— Ти і справді став філософом, Лексі, — здивувалась Марія. — Я тебе зовсім не пізнаю… Скільки тобі років?

— Двадцять один, — сказав Лексі. — Ну і що? Я в двадцять один рік можу розуміти не менше, як у сто… Так, так, мені навіть мій Очет це казав… Треба тільки не дивитись у себе, а дивитись у інших людей… Ти залізла у свою науку і навіть не знаєш, що я два роки вже ходив з ледачими — думав, що у них знайду щось нове.

— І знайшов?

— Дещо знайшов… Власне оте, що треба дивитися у інших…

— Але ж тебе ще чекає Країна Спорту.

— Так, я знаю… я трохи переплутав порядок, — але це нічого… Тепер мені легше буде вчитися… Хоч, може, і нудніше…

— І що ж, ці люди так і живуть тут увесь час? — спитав Юрко.

— Ні, якщо вони оженяться і у них мають бути діти — вони переходять до Країни Дітей… Бо там є усе, що потрібне для виховання здорової і доброї людини…

— А якщо вони не схочуть?

— Можуть жити тут… але не можуть мати тут дітей… Мусять віддати їх на виховання у Країну Дітей…

— А як вони не схочуть?

— Мусять… Ми не можемо ризикувати, щоб знову батьки виховували дітей егоїстів, дітей злобних, дітей із завистю в серці… Людина виростає так, як її виховають… Та, звичайно, батьки охоче переходять звідси, бо тут тяжко виховувати діти: нема ні постачання, ні виховательок, ні нагляду досвідчених Омем… А двоє людей не можуть добре доглянути за двадцятьма чи п’ятнадцятьма дітьми…

— Добре, що ви більше свого часу проводите в повітрі, ніж на землі, — сказав замислено Юрко. — Бо інакше скоро не стало б для всіх місця… Одні живуть до триста років, а інші родять по двадцять дітей… Де ж тут можна стільки людей на землі розмістити?

— О, можна, — відповіла Марія. — Не забувай, скільки місця забирали усі ваші фабрики і заводи, залізниці і автостради, поля і городи… Тепер, — крім України та Індії — ніде нема полів, і зовсім ніде, крім Америки, нема заводів, нема фабрик… І ми маємо ще ті землі, де колись були пустелі, ми живемо тепер на колись неприступних горах, ми знищили джунглі, що забирали стільки місця… Ні, Земля ще може дати місця для багатьох і багатьох поколінь… А до того ж, не всі женяться і не всі мають дітей…

— Я думаю, що це — недобре, — сказав Юрко.

— Чому? — гаряче заперечила Марія. — Навпаки, це дуже добре… Не всі хочуть мати дітей, не всіх це цікавить… Є на світі стільки речей, які людина