Рік 2245 - Людмила Коваленко

хоче пізнати, про які вона може розповісти тим, хто не хочуть витрачати час на це пізнання… І навіть коли ніхто не хоче знати — вона має радість від самого здобування знання… О, у нас був час, коли ніхто не хотів одружуватись… Особливо жінки… Перший час після припинення воєн вони хотіли жити так само, як чоловіки — літати, пізнавати, робити те, що їм хочеться і не віддавати свого життя дітям… То був час, коли людей на світі стало зовсім мало… Власне, стало мало дітей… Навіть китаянки, що раніш завжди були багатодітні — і ті збунтувались… Може, тому, що найдовше були тільки матерями і робітницями. Не знаю, але знаю, що тільки Україна та Індія мали тоді подостатком дітей, — і це, власне, і спонукало Очетів звернути увагу на ці дві країни… І поставити тут людству пастку, — засміялась вона лукаво і багатозначно.

— Пастку?

— А так… Хіба ти не бачиш, як чар тутешньої природи впливає на людей? На чоловіків і на жінок? Хіба не бачиш, як це повітря, і пахощі, і солов’ї чарують їх, змушують забути за своє я, надять їх коханням, якимись таємними обіцянками?.. Це все — пастка, щоб люди одружувались і мали дітей… Щоб земля була заселена… щоб людський рід продовжувався…

— Але чому це — пастка? — не розумів Юрко. — Це — шлях до щастя… і чудесний шлях до гарного щастя… Хіба ти не хотіла б пережити цього?

— Я?! — аж кинулась Марія. — Ні, я б не хотіла цього. Не хочу! Я хочу бути собою і хочу знати те, що було… Мене не цікавить майбутнє… Кожному своє… І потім, це кохання!.. Як можна обдурювати ним себе, коли ти знаєш, чим воно кінчається…

— Кохання? Кохання кінчається смертю, — сказав Юрко, ніби цитуючи якийсь давно почутий, півзабутий вірш.

— Це так було колись, коли ви жили якихось там шістдесят років… Та й то, хіба тоді кохання тривало до смерти? Скільки було таких, що переставали кохати раніш? О, я пам’ятаю, Очет розповідав нам, скільки книжок і віршів ви писали про кохання, скільки убивали інших і себе через нього, скільки просто розходились у різні боки — і знову починали шукати.

— А тепер? Хіба тепер не буває нещасного кохання? — спитав Юрко. — Хіба тепер усі кохають один одного до смерти?

— До смерти? — розсміялася Марія. — Триста років? Ні, ще нема людини, яка могла б кохати іншу аж триста років… Навіть само бажання кохання зникає десь у сто років… Найкраще, що лишається — де дружба, приязнь… То чи варто витрачати п’ятдесят років, щоб пережити ілюзію, яка, — ти твердо знаєш, — мусить зникнути?…

— Омем казала мені, що у сто п’ятдесят років ми починаємо розуміти, що все життя — ілюзія, — сказав Юрко. — Але ти ж хочеш пережити це життя?

— Так, я хочу пережити, але так, щоб набратися мудрости вже зараз… — уперто нагнула голову Марія. — Чим більше я вивчаю ваше старе життя, тим страшніше стає мені за тих людей… Вони жили коротко, важко і безглуздо…

— А проте, вони бували щасливі, — твердив своє Юрко. — Нехай коротко, нехай п’ять років, нехай два… нехай один місяць, — але вони були щасливі, — і саме тому, що вони мали кохання… Вони уміли кохати навіть серед важкого життя… Я пригадую мою матір… з першого життя… власне, мою матір… єдину, яку я мав…

— Ну, і ти скажеш, що вона була щаслива?..

— Так, я знаю. Я бачив її щасливою… Я навіть зараз пригадую це, — казав Юрко, дивлячись у воду, ніби бачачи там це, про що казав. — Мого батька тоді арештували і заслали… Ви не знаєте, що це таке… Отож, приходять вночі люди, беруть вашого батька, кажуть що він злочинець, бо дістає листи з-за кордону… Не знаю, як вам це пояснити… у вас нема таких слів… Словом, брат мого батька утік після останньої гарматної війни, — ми називали її Друга Світова Війна — і жив там, де тепер Нью-Йорк… То була одна держава. А ми з матір’ю жили у своєму селі… у другій державі. Хоч вона й називалась Україна, але правили у нас люди, яких призначали з Москви. З Нью-Йорку брат мого батька писав до нього листи — і за це батька арештували… і посадили у в’язницю…

— За листи? — здивувався Лексі. — Що ж він таке страшне писав?

— Нічого такого не писав… От, що живе у Нью-Йорку, і що живеться йому добре… А батько показав листа сусідові, що, мовляв, братові живеться добре… А той сказав іще комусь… Про це довідалась влада — і батька арештували…

— Я знаю… Нам Очет розповідав про ті часи, — сказала Марія.

— Я цього добре тоді не розумів… Тільки бачив, що батька виводять двоє людей, і тримають револьвери — таку зброю… І я плакав, бо мені було шкода батька… А потім я його трохи і забув… Пізніше, як я вже кінчав школу, одчиняються раз двері, і я бачу — стоїть жебрак… Це такі люди тоді були… Бідні… що не мали чого їсти і ходили попід хатами, просили хліба… Так отакий-о і стояв у дверях… Обірваний і босий… і на одній нозі — а замість другої — дерев’яна прив’язана… То і був мій батько… Одбув свій строк, а до того ще й зломив собі ногу — то вони його й випустили… Я батька не впізнав і тільки дивився на нього, а моя мама підійшли до цього жебрака, до цього обірваного одноногого чоловіка, обняли його за шию, поцілували і кажуть: «Прийшов, Іване! Слава ж Тобі, Господи, що хоч дав нам побачитись». Вона плакала, але очі у неї сяяли і, хоч я був малий — але бачив, що моя мама щаслива… Бо вона любила його… І хоч нам було й важко, і часом не було хліба, але мама від тих пір завжди співала… Щоб не робила, все тихенько виспівувала якусь пісню… Бо батько