Рік 2245 - Людмила Коваленко

— Ти мене ніколи більше так не цілуй! — сказала, простягаючи проти нього руки, ніби відштовхуючи його. — Ніколи, чуєш!… Я не хочу!.. Мене ще ніхто так не цілував… Я не хочу!… Це не кохання… Це щось інше… Це — ніби смерть… Ти хочеш умерти і нічого не пам’ятати бодай на хвилину, і хочеш щоб і я кожний раз умирала… Ні, я не хочу такого кохання…

— Але іншого нема, — шепотів Юрко, підходячи до неї. — Іншого нема. Кохання саме і значить — забути себе і весь світ…

— Ні, ні… Кохання, — це коли одкрито і радісно іти у світ удвох, тримаючись за руки, дружньо, щиро… Коли жоден не хоче забути про себе, бо кожний стає кращий від кохання і тішиться тим, і хоче бути ще кращим, і знати це, а не шукати забуття…

— Це теж буде… Я знаю, у нас це теж буде… Але воно — оця радість і щирість — приходить пізніше… О, Маріє, ти тільки повір мені і не бійся… Ми можемо бути такі щасливі удвох… Повір мені!

— Повірити тобі, — усміхнулась ніжно Марія. — Повірити тобі! Ти прийшов у наше життя п’ять років тому, ти знав тільки важке і трудне життя твого світу — і тепер ти кажеш вірити тобі! Що ж ти знаєш? Що ти можеш знати?

— Я не знаю про життя, але я знаю про кохання… Кохання — це те, що ми мали, і від чого ви могли почати, — як від першого надійного каменя, — будувати наше життя… Бо що ще зберігало нас у нашому житті, що давало нам силу терпіти і витримувати? Тільки любов…

— Можливо… Але не така, як оце у тебе… У нас теж є любов, але вона ясна. Вона не лякає людину, не змушує її забувати про себе… Наша любов легка.

— Ну, а наша важка і може принести страждання, — твердо сказав Юрко. — Наша любов не легка — і я тебе на легке і не кличу… Я тебе кличу з собою на все: важке і гірке, радісне і жахливе — на все, що може трапитися нам у житті.

— Але що може бути у житті страшного і важкого? Ми ж тепер інші. Ми вільні від страху, і вільні від нелюбої праці, і вільні від вічного шукання їжі… Твоє кохання тягне мене кудись назад… Я не хочу його!..

— О, не хочеш! — сказав, важко дихаючи, Юрко. — Ти хочеш іншого?.. Тобі подобається хтось інший… Хто? Оцей Лі Ван, чи як там його?

— Ні… Він спочатку думав, що кохає мене… і навіть я один час думала, що це справжнє кохання… навіть думала, чи справді мені не кинути науки і не перейти у стан матерів… Але потім я побачила, що це не те…

— Підожди, — спинив її суворо Юрко. — Підожди. Що таке ти розповідаєш? Як то — перейти у стан матерів? При чому тут наука — кинеш ти її чи ні?

— О, хіба ти й досі не знаєш? — спитала Марія. — Я ж саме тепер, оці пару років, мушу вирішити — чи я хочу бути жінкою, любити когось, бути матір’ю, родити діти?.. Чи я хочу бути?.. Чи я вибираю собі науку і буду далі жити без тих турбот, що їх дає… як це ви звали… стать?

— Як то?.. То ти можеш… Ти хочеш перестати бути жінкою? — відсахнувся Юрко, перестрашено зазираючи їй в очі.

— Так. А чому ні? Я вже пробувала, чи я можу когось любити… І бачу, що ні… Все дуже добре і мило, і вони мені приємні друзі. Але прожити з кимось із них поруч п’ятдесят років, а може, і більше… Ні, я бачу, в мені нема того матеріалу, з якого робляться справжні матері і жінки… А науку я люблю… Саме як пробую зрозуміти старі часи, можу я забути про все на світі, ось як ти, коли цілуєш мене…

— Ти теж забула, — нагадав Юрко.

— Так, я теж була забула… Але я цього не хочу… Я не хочу бути жінкою.

— Але ж хіба ти можеш цьому зарадити?

— Звичайно — можу…

— Що поганого в тому, щоб бути жінкою?

— Коли б я могла бути такою, як моя мати: думати тільки про чоловіка і про дітей… прощати їм усе, забувати себе в них… бачити їх, які вони справді є — і прощати їм усе просто за те, що вони — є, що вони — її… А я не можу бути такою… А піти з якимось чоловіком, і потім бавитись дітьми, як ляльками, або зовсім кинути їх комусь іншому на руки — цього я теж не хочу… Ось, — вийняла вона з-за пояса невеличку торбинку, — оці ліки зроблять те, що в мені назавжди заспокоїться усе жіноче, усякі прагнення кохання…

— Оце?! — Юрко вихопив торбинку з її рук і майже з острахом дивився на неї.

— Так. Я вже почала приймати їх… Спочатку це тяжко… особливо — наважитись перший раз… Тому я й така нерівна тепер… легко серджуся і навіть на бідного Лексі накричала… А потім, десь через рік — людина привикає і стає спокійною і рівною… І вже її не тривожать більше думки про кохання…

Юрко дивився на торбинку з огидою, немов би тримав у руці гадюку.

— І оце ваші Очети дають вам таке? І їм не страшно і не соромно давати вам ліки, щоб ви міняли свою природу? Ще щось… Я не знаю… Це якесь блюзнірство!.. Як вони сміють… як вони не