Рік 2245 - Людмила Коваленко
Та тут Джеків приятель обернувся до Івана і сказав:
— Як ти нікуди не спішиш, то я хотів би присісти тут на хвилинку — я минулого року бачив, що тут починала робити греблю молода пара бобрів.
— Бобрів? — витріщив на нього очі Іван.
— Так, бобрів… Я кожного року літаю в ці краї… нас багато таких: одні люблять стежити, як живуть птахи, інші спостерігають за деревами — а я от, — засміявся він, — закохався і бобрів. Сиджу в лісі і дивлюся, як вони працюють… Дуже втішна тварина, і мудра… Я від неї навіть дечого навчився.
— Бобрів, — знову незрозуміло повторив Іван. — У них дуже дороге хутро, — згадав він.
— Що таке — хутро?
— Хутро? Шкіра… Ми раніш здирали з бобрів шкіру і робили з неї одяг, — пояснив Іван.
— А, так, пригадую. У дикунські часи…
— У дикунські? — перепитав зневажливо Іван і одразу побачив перед собою свого начальника, полковника Степанова, як той приміряв на себе нове пальто з бобровим коміром.
Правда, Степанов тоді також удавав, що сміється з того пальта і з того коміра, — і говорив насмішкувато: «Ну що, Ранцев, похожий я на буржуя?»
Але Ранцев знав, що інакше і не можна, бо тоді було небезпечно виявляти захоплення бобровим коміром. Але він добре бачив, що Степанов дуже тішився і своїм пальтом, і коміром, і тим, що їде третім секретарем з посольством до Стокгольму… І можна було тішитись, бо пальто було з англійського шевіоту, і комір був першого класу, і кому ж не цікаво було пожити за кордоном, у Швеції, у столиці!.. А цей дурник каже, що це в дикунські часи носили хутра!.. Іван знову відчув знайому нудь від того, що йому треба жити поміж такими людьми, наївними і в той же час такими певними себе і своєї мудрости… Але він навчився вже стримувати себе і тільки знизав плечима, повторюючи завчену також, стереотипну фразу:
— Я нікуди не спішу… От, ходжу собі і вивчаю ваші краї і звичаї…
— То й добре… Ми тільки на хвилинку пристанемо… Я добре це місце знаю.
— Але ж тепер ще не літо… По-моєму, так ще тільки весна почалася… — сказав Іван, аби лиш підтримати розмову і не сидіти третім, непотрібним пасажиром у літаку. — Хоч я у вас і досі добре ще не розрізню, де кінчається зима, а де починається літо.
— Ні, ти маєш рацію, — зараз ще тільки квітень… Але це літо у мене буде зайняте, так я вирішив злітати сюди зараз, а звідси впрост на Юр’їв день до Англії… Джек казав мені, що ти теж маєш там битися… Власне, я найбільше й хочу подивитись, як то билися люди раніш, — невимушено говорив новий знайомий, в той час, як Джек скерував літака наниз. — Моя ділянка, де я за бобрами дивлюся, буде годин зо дві лету далі… А це я тут нових собі знайшов був, так хочу тільки глянути, чи вони ще тут є… Сідай Джеку, отут на полянці.
Джек покрутився літаком над невеличкою полянкою в лісі і почав спускатися.
— А коли ж Юрія? — спитав Іван, напружено перегнувшись вперед.
— А шостого травня… За два тижні, — недбало відповів власник літака.
— За два тижні!
У Івана бурею завихоріли тривожні думки. За два тижні! За два тижні буде його найкраща нагода — а він ще нічого не має, не готовий, з порожніми руками!.. За два тижні… А він хіба за два місяці дістанеться до своєї бомби, якщо дістанеться взагалі! За два тижні!..
Джек і його друг щось говорили йому, але він не чув. Сидів, стиснувши зуби, і безтямно дивився перед собою…
— Що він, приступи має, чи що? — здивувався Джеків приятель.
— А, лиши його… Ходімо, подивимось на твоїх бобрів, і нехай я бодай на хвилину про нього забуду, — роздратовано сказав Джек. — Лиши його! Хоче тут сидіти — нехай посидить… Це ж недалеко?
— Та отут зараз, — відповів той, незрозуміло придивляючись до Івана. — Ну, знаєш, не хотів би я з таким битися — він в людині усю злість підіймає… Як це ти з ним стоваришував?
— А не знаєш, що люди були покарані за свою цікавість? — невесело засміявся Джек. — Отак і я з ним… Думав, що воно цікаве, а тепер вже не можу пустити його…
Вони швидко пішли в той бік, звідки чулося плюскотіння річки, а Іван лишився сидіти в літаку, охоплений тривогою, що ось-ось надходить час, що він його призначив собі на перемогу — а він ще не готовий до неї… Але тиша навколо змусила його стрепенутись і оглянутись. Навколо був ліс, ліс із якихось чудних, червоних, величезних дерев, що здіймались коронами так високо, що з-поза скляної стелі літака їх не було видко. І більше нікого не було… Ліс і він, Іван, у літаку… І мотор, чи як там його? — отой їхній Початок не вимикнуто, і він тихенько гудить і здригається під Івановими ногами…
Літак! Іван злодійкувато озирнувся навколо. Джека з його другом не було видно, тільки було чути їх голоси…
Іван швидко пересів на переднє сидіння і взяв у руки кермо. Натиснув кнопку, як то, бачив, робили інші — і літак загув низьким грізним згуком.
«Гуди, гуди! — думав Іван, гарячково повертаючи кермо на підйом. — Чорт його знає, що там у тобі гуде, але мусиш слухатися моїх рук. Отак!» — задоволено похвалив він, коли літак перестав гудіти і перейшов на тихий дзвін, поволі підіймаючись вгору.
Іван побачив, як з-за дерев вибігли Джек з приятелем і кричали щось