Рік 2245 - Людмила Коваленко

«Якби мені так попоїсти з тиждень, — думав Іван, — я б їм показав, як треба битися!»

Але так чи так, він мусив летіти до Англії, бо там має розігратися його бій, його бій проти всієї оцієї безглуздо доброї, довірливої купи людей і птахів, що не вміють охоронити себе.

Сів на літак і полетів назад, насилу примушуючи себе пильнувати дороги, весь під владою сонного, ситого задоволення, що його зазнав вперше після оживлення. Тільки десь на половині дороги згадав раптом, що десь тут у лісі, можливо, й досі блукають Джек з його приятелем, голодні, безрадні і зрозпачені.

Спочатку тільки з приємністю усміхнувся від цієї думки, потім потроху почав усвідомлювати, що йому треба цих людей, треба, щоб вони привезли його до Англії, треба знову якось дурити їх і знову ховатися з бомбою…

«Та вже недовго, — потішав він себе. — Але де ж її поки що сховати?»

Приземлився на першій же полянці і вперше уважно розглянувся по літакові. Під стелею у Джекового приятеля було навішано різного приладу, мабуть, щоб краще таборитися в лісі. Іван скинув якусь сітку — чи то на метелики, чи то на рибу, старанно обмотав своєю рваною сорочкою бомбу і привісив її знову на гачок. Потім попорпався в торбинках, що лежали ззаду в літаку, знайшов чисту сорочку, надягнув її на себе і полегшено зітхнув: що б тепер не сталося — а він на все приготований. Бомбу сховано, і літак стоїть і гуде, чекаючи, поки Іван схоче летіти.

«Жити треба уміти, — подумав задоволено Іван. — Не соплі розпускати над своєю добротою, а бери, ламай, души, крути шию — і пануй! Тепер я їм покажу, чистюлькам!»

Далі полетів спокійно і впевнено, дивлячись на числа на колонках, і керуючи літак за ними. Трохи важко було знайти точне місце, де покинув Джека та його приятеля, — але тут вони самі допомогли: тоненький димок, що сивою ниткою здіймався поміж деревами, показав йому місце де вони розтаборились.

Коли Іван приземлився на полянці, Джек навіть не поворухнувся йому назустріч, а тільки хмуро придивлявся йому спідлоба. Зате його приятель бігцем підбіг до літака, зацікавлено роздивляючись на Івана.

«Дивиться, як на своїх бобрів», — неприязно подумав Іван.

— Як ти смів взяти мого літака? — спитав той.

— А от і взяв. Захотілось політати. А що, тобі шкода?

— Ні, не шкода. Але ти ж не спитав мене.

— А чого тебе питати? Зламаю цей — ти збудуєш собі новий. Ще й радий будеш, що матимеш коло чого поробити.

— Та то так, — знову легко погодився той. — Але не можна кидати людей в лісі і забирати в них літака. Ти ж мусив подумати про нас, як ми звідси виберемось.

— А я й подумав: бачиш, прилетів. Дуже мені літати схотілося… Я навіть не думав, що так довго літатиму — та якось заблудився і не знав, кудою повертатись, — плів свою байку Іван далі, почуваючи внутрішню радість, що може своєю брехнею перемогти, здолати, обдурити цих наївних і довірливих людей і зробити їх знаряддям для своєї мети.

— Ти і мою одежу одягнув, — казав далі Джеків приятель.

— А тобі шкода? — так само спитав Іван і дістав ту саму відповідь:

— Ні, не шкода. А де ти дів свою?

Іван побачив, що треба розповісти щось про себе. Найкраще — щось жалісне, і тим збити на інший шлях цю допитливу цікавість.

— Порвав у кущах шипшини, — сказав він. — Лазив шукати ягід, бо був голодний.

— Та чом же ти не взяв таблеток?

— Таблеток? Там не було таблеток.

Той подивився на Івана з поблажливим співчуттям, одсунув якусь планку в стінці літака і дістав звідти таблетки.

— Ось вони. Весь час тут були, а ти лазив шукати ягід…

Іван подивися на таблетки в білій руці, на літак, на усміхнене насмішкувате обличчя і почув, що він мусить когось убити. Цього чоловіка, чи іншого, але він мусить когось убити, щоб ці завжди усміхнені, щасливі люди не тільки не сміли б учити його, а щоб мали страх перед ним, щоб вони вирізнили його серед інших, думали б про нього, говорили б, боялися б його! Щоб ніхто ніколи не посмів подивитися поблажливо на нього.

— Тепер ти затьмарив свою душу злобою, — сказав Джеків приятель. — Не роби цього. Вижени злість із серця, пам’ятай: найважливіше — це спокійний дух.

— У нього не може бути спокійного духу, — обізвався знехотя Джек від ватри. — У нього дух безконечної жадоби. Він не може бути спокійний, якщо дати йому волю. Він може бути спокійний тільки перед силою, тільки коли боїться.

— А ти думав, що я буду сидіти, як бовдур, дивитись на бобрів та шукати вашого спокійного духу? — засміявся Іван. — Я от у ваших школах не вчився, і три дні був без їжі, без ваших таблеток — а бачиш, прожив та ще й приїхав рятувати вас, учених.

— Знаєш, ти справді можеш засмутити в людині спокій, — сказав Джеків приятель. — Я думаю, що теж з охотою побився б з тобою, коли інші тебе не подужають у Юр’їв день.

— Добре, — з веселою злобою погодився Іван. — Пишися і ти в чергу. Сідаймо в літак та й катаймо у ту вашу Англію і починаймо уже битись. А то ви тільки говорити мудрі, а на бійку — так у вас кишка тонка! Підожди, а як тебе звати? А то я буду битися і не знатиму з ким.

— Мене звати Мойше.