Рік 2245 - Людмила Коваленко

— О, то ти — жид! — зрадів Іван. — У-у, брат, тепер тримайся! Я тобі так накладу, що і не встанеш!

— А може, я тобі? — примружився Мойше.

— Ти? Куди тобі! Я, брат, вашого брата добре знаю — завжди ми вас били, і тепер я тебе наб’ю. У вас проти нас все була невидержка! Краще і не пнися зі мною битися — їй-Богу, по дружбі тобі кажу?

— По дружбі?

— Ну, от ти мене сюди підвіз, і літачок дав, щоб я політав — так, може, я вже тебе й помилую.

— Коли ж це ви нас били? — спитав Мойше.

— Ет, тобі то довго пояснювати! Як ще за царів, так і зовсім вас жити коло нас не пускали, щоб вас і духу не було. Отак, скинули вас до хохлів — та й уже. Ну, а потім прийшла совєтська вдасть — так ми вашого брата стільки знищили, що й Гітлер навряд чи стільки встиг. Та ще так знищили, що ви й не писнули, ще й самі себе вистрілювали! Ого-го, брат у нас була добра діалектика.

— А це що таке? — спитав Мойше.

— А це, брат, така наука, як у людей усе забрати, і навіть їх постріляти, а всі навколо щоб стояли і дякували за те, що ми такі добрі і великодушні. Це, брат, так одразу не зрозумієш! Пожив би ти так, як я, тоді знав би.

— Мій батько розповідав мені, що мій дід родився у Києві, учився у Відні, потім жив у Америці, але завжди уважав себе росіянином, — задумливо сказав Мойше.

— Ага, бачиш! — зрадів Іван. — Кожен тоді хотів бути росіянином! Ми тоді були в центрі світу — і там нам і місце! Ми і революцію від образи зробили — як так можна, щоб Росію хтось переміг!

— Але от, бачиш, Росії вже нема… Всі народи живуть вкупі, разом, — терпляче пояснив Мойше. — У нас ніхто й не питає, якого хтось був народу. То тільки ти оце думаєш про це.

— Нічого. Це треба змінити, — упевнено сказав Іван. — Підожди, ми все це змінимо. Учити вас треба, он що.

— Кого це він збирається вчити? — спитав Джек, відходячи від ватри, яку він старанно затоптував.

— А нас усіх, — усміхнувся Мойше. — Щоб ми назад поділилися на народи і щоб знову воювали за те, котрий нарід кращий.

— А так! Йому аби з кимсь воювати, когось убивати… Та від тебе і зараз пахне смертю, — сказав він Іванові.

— Смертю? А хіба смерть пахне? — роблено засміявся Іван, одсуваючись од Джека.

— Це правда, — сказав Мойше. — Я бачив здохлих бобрів і інших звірів — від них пахло так само, як від тебе тепер.

— А нам доведеться сидіти коло нього аж до Англії, — сказав Джек. — Я казав тобі — найкраще покинути його тут. Мені вже зараз млосно від запаху його тіла.

«От і добре, — подумав весело Іван, відсовуючись від керма і даючи місце Мойше. — Як вам від одного мого запаху млосно робиться, то побачимо, що вам стане від моїх кулаків».

І цілу дорогу думав він про те, як буде бити своїх супротивників. Бити їх в зуби, під серце, вдаряти коліном у живіт, ламати їм пальці і викручувати їм руки. І сміятися. Сміятися отак само, як зараз з Джека — одверто, глузливо, не боячись.

А літак, ритмічно коливаючись, без дзвонів і без музики перелітав океан.

Юрко в цей час також летів до Англії.

Летів веселою компанією, із сміхом, жартами та піснями. Лексі і Лі Ван, міняючись, вели літак, а Марія з її приятелькою Тамарою сиділи на задньому сидінні. Летіли не поспішаючи, часто опускаючись на землю, коли дівчата бачили десь особливо приємний горбок, або особливо привабну полянку в лісі. Особливо вередувала Марія. Вона скаржилась, що втомилася в літаку, а не встигали вони приземлитися, вона вже підганяла їх летіти далі. На землі вона починала нарікати, що тут зовсім не так гарно, як здавалося згори, що треба піднятись знову в повітря і пошукати кращого місця. Так само примхливо мінялось і її ставлення до Юрка. То вона ігнорувала його, не помічала, обходила, як порожнє місце, ганялась з веселим сміхом за Тамарою, або кидала квітками в Лі Вана чи дражнила Лексі, оповідаючи різні його хлопчачі штучки і збитки. То, навпаки, сідала коло Юрка, поважна і задумана, і мовчки розглядала його, ніби якесь чудо, що оце його вона вперше побачила.

Раз, на узбережжі моря, вона раптом попросила Юрка:

— Покажи мені твоє перше життя… Що ти з нього найперше пам’ятаєш?

Юрко замислився, а Марія тим часом поставила перед ним екран і сиділа, напружено дивлячись туди, ніби звідти мала прийти їй розгадка якогось важливого питання. Юрко згадував: що перше побачив і запам’ятав він у тому житті, що вже давно минуло?.. Спочатку на екрану миготіли якісь невиразні тіні: чиїсь великі руки, чиїсь тихі карі очі з довгими стрільчастими віями, сонячний зайчик, що весело бігав по стіні і, забігаючи на ріг, мінився райдужними барвами…

Потім на екрані вималювався кутик якогось квітника з великими червоними жоржинами і набитий соками, злегка волохатий стовбур соняшника. Маленький, теж кароокий, хлопчик у білій полотняній сорочці, що майже закривала йому коліна, зосереджено стуливши брови, несе, старанно тримаючи обома руками, склянку, на дні якої налито трохи молока. Невідомо звідки на цей привітний кутик на екрані вбігає таке саме мале, кудлате цуценя і тоненько, але хоробро