Рік 2245 - Людмила Коваленко

— Він, мабуть, з тих, що бояться вдячности, — роздумливо сказав Лі Ван. — Такі люди думають, що бути вдячним комусь понижує їх гордість, і почувають себе добре тільки тоді, коли зможуть зробити пакость тому, хто їм зробив добре…

— Не знаю, — одмахнулась Марія нетерпляче від їх роздумувань. — Знаю, що він образив матір, і сподіваюся, що батько йому добре сьогодні всипле і ми зможемо забути за це… Збирайтеся швидше! Ось, одягайте шапки!

Вона вийняла з літака купу виплетених із соломи шапок, на зразок княжих шоломів, і почала їх роздавати для примірки.

— А навіщо ж нам шоломи? — спитав Юрко.

— А не бачиш, що усі в шапках?

Юрко глянув навколо. Над величезним стадіоном, над усім фактично Оксфордом, по вузьких вуличках і з літаків — виднілися голови в найрізноманітніших шапках і капелюхах.

— А це чого ж вони? Я ще нікого не бачив тут у капелюхах, хіба в Країні Спорту під час військових змагань.

— Та це якось так повелося… поступово. Спочатку англійці раптом прилетіли на Юр’їв день у таких високих чорних і сірих капелюхах, як труби. Всі дуже сміялися — але всім сподобалось… потім Цех Капелюшників, зрадівши, що має працю — наробив американцям білих ковбойських стетсонів… Тоді вже Індія також надягла свої біленькі шапочки… Ну, і пішло… Тепер на Юр’їв день кожен летить у такому капелюсі, в якому хоче…

Юрко глянув на якогось літуна у звичайному білому короткому одязі і в циліндрі на голові, поруч якого плив у повітрі великий, дужий американець у широченному білому брилі — і мимоволі розсміявся.

Та він перестав сміятись, коли побачив Лексі з батьком. Старий Джонсон мало змінився за ці п’ять років. Але його хоч і звинне, але худе тіло, тонкі руки і ноги були таким контрастом проти біцепсів, що їх показував Іван на екрані, що вперше за весь час Юркові стало страшно. Досі він не застановлявся над вислідом бійки. Він сам не міг би сказати, як уявляв її, але в цьому веселому незлобному світі він просто одвик думати про можливість справжньої бійки, з болем, пролиттям крови, злобою.

Тепер він уже думав не про біль. Він бачив Івана і раптом зрозумів, що той іде не битись, а йде убити. Знає, що може убити, і радіє тим. Знає, що має силу завдати біль, і тішиться тим.

Юрко мимоволі стиснув кулаки і розправив м’язи. Він був у спортовій формі. Правда, останні місяці на Україні забрали йому багато душевних сил, але він багато ходив, добре їв, зміцнів від здорового рідного повітря, від сонячних днів і прохолодних ночей, від купання в Дніпрі, від греблі на човні. Він нахилився до Лексі і прошепотів:

— Слухай, твій батько не може битись з Іваном. Він не має на це сили. Він не знає, як билися у нас. Іван уб’є його. Я не знаю, які у вас правила, але чи не можу я виступити замість твого батька? Я буду битися так, як уміє і знає Іван. Я знаю його штучки. Я поставлю свою силу проти його. Спитай батька, чи він згодиться на де?

Та старий Джонсон, видно, зрозумівши з виразу обличчя його тривогу, весело підморгнув йому:

— Не бійся, хлопче! Він мене не здолає! Не бійся.

Юркові нічого не лишилося, як так само весело усміхнутися і сказати:

— Я знаю. Знаю. Я тільки думав, що, може б, я пішов замість вас…

— Е ні, — поважно відповів Джонсон. — Моя жінка, моя образа, моя й відповідь.

Після цього Юркові не лишилось нічого іншого, як піти на своє місце на величезному зеленому амфітеатрі, що терасами підіймався навколо великої арени.

— Добре, що ми сидимо так близько, — сказав він Лі Ванові. — А то б нічого й не побачили… Хоч я не знаю, чи хочу бачити цю бійку, чи ні.

— Всі будуть бачити, — пояснив Лі Ван, — навколо арени іде опукла непрониклива заслона, так що звідусіль видно те, що робиться всередині.

— Непрониклива заслона? Навіщо?

— А щоб глядачі не могли встрявати у бійку.

Юрко незрозуміло оглянув амфітеатр. Невже ці веселі і беззлобні люди можуть так роззлоститись, щоб бігти на арену і битися там?

Та в цей час ареною пройшли вбрані у середньовічні мальовничі костюми сурмачі і засурмили протяжно й урочисто. Зараз же над стадіоном злетіли інші, і засурмили просто під небом. Натовп на стадіоні затих. Після сурмачів вийшов на середину один з Очетів. Був сивоволосий і трохи нагадав Юркові того Очета, що оживив їх. Але в цьому зараз не було того спокою і рівности духа, що був властивий першому. Якась тривога виднілася в його очах, і голос його звучав непевно, коли він заговорив тихим, старечим голосом, який, проте, було чути скрізь:

— Зараз ми почнемо змагання Юр’євого дня. Цього року вони не будуть такі, як звичайно. Має битися людина з-під снігу, Іван, з трьома нашими людьми. Одному він образив жінку, другому образив честь, третьому — його Бога. Ми чекали п’ять років, сподіваючись, що він пізнає наш лад і наші звичаї і перепроситься. Ми чекали, що він за цей час навчиться панувати над собою і зуміє володіти своїм духом.

Очет помовчав хвилину серед повної напруженої тиші.

— Цього не сталося. Іван і далі радіє, що образив їх, він і далі хоче битися. Але він хоче битися своїм способом — силою тіла, а не духа. Він вірить у